Розділ 10. Те, що належить

В кімнаті панувала така напруга, що здавалося, вона мала вагу — густу, важку, майже відчутну на шкірі. Повітря було гарячим, ніби хтось тільки-но зачинив за собою двері й приніс із собою бурю. Емілія відчувала, як кожен вдих стискає легені, наче невидима рука тримає її за груди. Демид стояв поруч — спокійний, врівноважений, і водночас небезпечний у своїй тиші. Його погляд, холодний і теплий одночасно, приковував, як лід із вогнем у центрі.

— Тепер, — промовив він так тихо, що від цього стало лише інтимніше, — я беру те, що оплатив.

Його голос розрізав простір між ними, і Емілія ледь не здригнулася.
— Ти… — слова зірвалися, змішавшись у ній зі страхом, протестом, нерозумінням. — Ти не можеш…

— Можу, — відказав він без підвищення тону, але кожен склад лягав, як тверда заява. Він нахилився ближче, так близько, що вона відчула тепло його плеча, яке торкнулося її. — Але я не збираюся ламати тебе. Ти відчуєш це сама. І якщо ти хочеш, щоб я забрав своє… доведеться дозволити собі бути чесною. Перед собою. Переді мною.

У неї перехопило подих. Вона відсахнулася — рефлекторно, бо її тіло все ще пам’ятало страх. Але навіть у цьому русі було щось інше: магнітний тягар його близькості, що чіпляв її сильніше, ніж раціональний голос у голові. Серце гупало так, ніби виривалося з грудей.

— Це неправильно! — прошипіла вона, але голос тремтів, зраджуючи її внутрішній хаос. — Я не…

— Ти вже всередині цієї гри, — його шепіт був теплим, майже ласкавим, та все ж пронизував, як гостре лезо. Його пальці ковзнули по її шкірі таким легким дотиком, що від нього здалося, ніби шкіра спалахнула. — І я беру те, що оплатив. Не силою. А так, щоб ти сама відчула, що можеш обрати, як це прожити.

Хвиля хвилювання піднялася десь глибоко всередині й накрила її майже повністю. Бажання, страх, злість, сором — усе сплелося, роблячи її вразливою і сильною водночас. Вона відчувала себе на межі, ніби стояла над прірвою, а він був поруч — не штовхав, але і не дозволяв відступити.

— І якщо я не здамся? — прошепотіла вона, майже боячись почути відповідь. Її тіло тремтіло, але не тільки від страху.

— Тоді ти покажеш мені свою силу, — відповів він так само рівно, без тіні насмішки. — А я… відчую, що отримав те, що заслужив.

Він доторкнувся до її руки, повільно, ніби давав час відсмикнутися. Потім — до плеча, тепліше, сміливіше. Він нахилився ще ближче, так, що їхні обличчя розділяв один подих. Його погляд втягнув її, як вир. Емілія не втікала — не могла, не хотіла або просто не встигала.

— Я… — її голос зірвався на подих, такий тихий і щирий, що в ньому було більше правди, ніж у всіх попередніх словах. — Я не знаю, як…

— Ти не повинна знати, — сказав він, майже невловимо торкаючись її чола своїм. — Ти відчуєш. А потім зрозумієш: навіть у темряві є світло. Якщо дозволиш собі його побачити.

Між страхом і бажанням, між ненавистю і дивною тремкою довірою, у ній народилася крихітна межа — крихка, але справжня. Вона відчула, що він бере своє не так, як брали інші, не через силу, а через впевненість, через те, що дає їй парадоксальний вибір. Він не здавався монстром. Він був людиною, яка знала ціну грошей, слова, обіцянок.

Словесний конфлікт між ними не зник — він лише змінився. Переплівся з напругою, з емоціями, що горіли між ними. З тінню бажання, якої вона боялася. І з першим, майже невидимим натяком на приховану любов — темну, небезпечну, але неймовірно притягальну.

Їхня гра досягла нового рівня. І виходу з неї вже не було.