Розділ 9. Межі довіри

В кімнаті панувала напруга. Кожен подих, кожен рух між ними здавався вирішальним. Емілія стояла, відчуваючи, як її серце б’ється шалено — страх і хвилювання змішалися в одному ритмі.

— Ти думаєш, що можеш мене контролювати? — прошепотіла вона, намагаючись відштовхнути його погляд, але відчуття тяжіння було сильнішим за слова.

— Ні, — відповів Демид тихо, наближаючись так, щоб їхні плечі ледве торкнулися. — Я хочу, щоб ти довірилася мені. Іноді навіть сильна впертість потребує напрямку.

Вона відсахнулася, але не надто рішуче. Її тіло реагувало, хоч розум і кричав «не можна». Вона знала, що між ними народжується щось небезпечне, але одночасно шалено притягальне.

— Я… не можу просто підкоритися, — прошепотіла вона, намагаючись зберегти контроль над собою.

— Я й не прошу підкорення, — відповів він, ледве торкаючись її руки. — Я хочу, щоб ти відчула, що можеш довіряти мені. Що я не зламаю тебе.

Вона відчула, як хвилювання стискає груди, а серце б’ється шалено. Його дотики були мінімальними, але кожен з них викликав бурю всередині.

— І що ти зробиш, якщо я відпущу частину страху? — запитала вона тихо, дивлячись прямо в його очі.

— Тоді ми дізнаємося, що довіра може бути привабливою, навіть небезпечною, — відповів він, посміхаючись ледве помітно. Його погляд був одночасно м’яким і владним.

Емілія відчула, як внутрішній спротив поступово слабшає. Страх і бажання перепліталися, створюючи бурю емоцій, яку неможливо було ігнорувати.

— Добре… — видихнула вона, ледве стримуючи хвилювання. — Тільки тому, що ти цього хочеш, я дам тобі шанс. Але пам’ятай — я не слабка.

— І я цього не забуваю, — тихо промовив він, наближаючись так, що їхні погляди знову зустрілися. — Твоя сила робить тебе особливою. І це саме те, що я хочу берегти, навіть коли беру те, що оплатив.

Між ними панувала тиша, але вона була важкою, сповненою прихованої емоційної близькості. Словесні перепалки ще існували, але тепер вони стали грою емоцій, де страх, довіра, бажання і приховане кохання перепліталися у темній, небезпечній, але шалено привабливій гармонії.

— Ти знаєш, — прошепотіла вона, — що я ще не довіряю повністю?

— І я знаю, — відповів він, усміхаючись ледве помітно. — Але ми обоє відчуваємо, що це тільки початок. І що між нами щось виникло. Щось… темне і шалено привабливе.

Емілія відчула, як між страхом і бажанням виникає тонка грань довіри. Вона ще боролася з собою, але вже не могла заперечувати: її серце тягнулося до нього, навіть коли розум кричав «не можна».