Розділ 8. Те, що оплачено

Темрява кімнати була густою, майже відчутною. Лише тьмяне світло лампи пробивалося крізь напівзакриті штори, малюючи довгі тіні на стінах. Емілія стояла біля вікна, притиснувшись спиною до холодної стіни, серце калатало так голосно, що здавалося — його чує весь світ.
Демид стояв навпроти, його силует — темний, владний, непорушний. Очі блищали у напівтемряві, і від його погляду тіло Емілії мимоволі здригалося.
— Ти знаєш, чому ти тут? — його голос був низький, спокійний, але кожне слово важило, як камінь.
Вона ковтнула, намагаючись знайти голос:
— Ти… ти оплатив борги Есенії…
— Так, — він зробив крок ближче, і повітря між ними стало важким. — І тепер я беру те, що мені належить.
Її серце здригнулося. Страх, паніка, відчай — усе змішалося в один шалений клубок. Але водночас десь глибоко всередині прокинулося щось інше. Щось небезпечне.
— Я не річ! — вона спробувала звучати рішуче, але голос тремтів. — Ти не маєш права…
Він нахилився ближче, так близько, що вона відчула запах його парфуму — терпкий, дорогий, одурманливий.
— Маю. І ти це знаєш.
Його рука піднялася, пальці обережно торкнулися її підборіддя, змушуючи піднести погляд. Їхні очі зустрілися — і в цю мить весь світ звузився до цього дотику.
Внутрішній монолог Емілії:
«Серце б'ється шалено. Я хочу втекти. Хочу кричати. Але ноги не слухаються. Його погляд — він бачить усе. Кожен мій страх. Кожне тремтіння. І щось ще… Щось, чого я боюся визнати навіть собі.»
— Ти боїшся мене? — запитав він тихо.
— Так… — прошепотіла вона, і це була правда.
— Добре, — його губи ледь усміхнулися. — Страх — це чесно. Але я не хочу, щоб ти мене лише боялася.
Його рука ковзнула по її щоці, шиї, зупинилася на плечі. Дотик був обережний, майже ніжний — і від цього ще страшніший. Бо він не брав силою. Він чекав.
— Що ти хочеш від мене? — її голос ледве чутний.
— Щоб ти перестала тікати. Від мене. Від себе.
Вона заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Але його присутність була всюди — у повітрі, у темряві, у власному серцебитті.
Його руки обережно опустилися на її талію. Міцно, але не боляче. Він притягнув її до себе, і вона відчула тепло його тіла крізь тканину одягу.
— Дихай, — прошепотів він їй у вухо. — Просто дихай.
І вона дихала. Переривчасто, хаотично, але дихала.
Його губи торкнулися її шиї — легкий, майже невловимий дотик. Вона здригнулася, але не відштовхнула. Її руки мимоволі вчепилися в його сорочку, шукаючи опору.
«Це неправильно. Це божевілля. Але чому тіло не слухається розуму? Чому замість страху я відчуваю… це?»
Він повів її до ліжка — повільно, даючи можливість зупинитися. Але вона не зупинялася. Не могла. Ноги самі несли її за ним.
Коли вони опинилися там, він знову зупинився, дивлячись на неї.
— Я можу зупинитися, — сказав він серйозно. — Якщо ти скажеш «ні» — я зупинюся.
Вона дивилася на нього — на цього чоловіка, що купив її свободу, що тримає її долю у своїх руках. І раптом зрозуміла: він дає їй вибір. Навіть зараз.
— Я… — слова застрягли в горлі.
Він чекав. Терплячо. Не поспішаючи.
І тоді вона прошепотіла — так тихо, що сама ледве почула:
— Не зупиняйся…
Затемнення:
Ніч минула у вирі відчуттів, які неможливо описати словами. Страх танцював із бажанням. Напруга переходила у здачу. Холод змінювався теплом.
Він брав своє — повільно, уважно, стежачи за кожною її реакцією. І десь між стражданням і втіхою, між супротивом і прийняттям, Емілія зрозуміла: вона більше не та, ким була раніше.
Світанок прокрався крізь штори тихо, ніби боявся порушити те, що сталося.
Наступний ранок:
Емілія прокинулася від світла, що било в очі. Тіло боліло — не від жорстокості, а від новизни. Від того, що воно пережило щось, чого розум ще не встиг осмислити.
Демид сидів на краю ліжка, уже одягнений, і дивився у вікно.
— Ти не спиш? — тихо спитала вона.
Він обернувся. У його очах не було тріумфу. Тільки щось схоже на… турботу?
— Як ти? — запитав він.
Вона не знала, що відповісти. Як вона? Зламана? Ні. Іншою? Так.
— Я… не знаю, — зізналася чесно.
Він підійшов, присів поряд, обережно взяв її руку.
— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказав тихо. — І те, що сталося… це не кінець. Це початок.
Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти: хто він? Рятівник? Власник? Чи щось третє — те, чого вона ще не може назвати?
— Я все ще боюся тебе, — прошепотіла вона.
— Я знаю. — Він притиснув її долоню до губ. — Але тепер ти також знаєш, що можеш мені довіряти. Навіть у темряві.
І десь глибоко всередині, крізь страх і плутанину, Емілія відчула: він правий.
Щось змінилося. Назавжди.