Розділ 5. Танок на межі

Вечір опускався на місто, фарби сонця розтікаючись по дахах, створюючи ілюзію затишку, який був зовсім не для Емілії. Її серце калатало шалено від того, що Демид ішов поруч, його присутність давала відчуття одночасної безпеки і загрози.

— Ти знаєш, — сказала вона, ледь стримуючи іронію, — що іноді здається, ніби ти спеціально шукаєш, що мене вивести з себе?

— Можливо, — відповів він, ледве посміхаючись, — але я шукаю істину. А ти завжди намагаєшся сховати себе.

— Я не ховаюся! — різко заперечила вона, відчуваючи, як тіло тремтить від його близькості. — Ти просто помічаєш все, що я не хочу, щоб помічали!

Він нахилився трохи ближче, щоб їхні плечі ледве торкнулися. Вона відсахнулася, але невимушено — і це викликало у нього непомітну посмішку.

— Ось це і подобається, — прошепотів він, — що ти кидаєш мені виклик. І водночас твої відсахування… вони говорять більше, ніж ти думаєш.

Емілія відчула, як серце калатає швидше, а розум бореться з відчуттями, які вона ще не в змозі назвати. Страх і бажання перепліталися, створюючи дивний коктейль емоцій, який вона не могла відпустити.

— Ти справді думаєш, що я впаду під твої маніпуляції? — гаркнула вона, намагаючись заглушити внутрішній трепет.

— Маніпуляції? — його голос став м’яким, але проникливим. — Ні. Я просто хочу знати, хто ти насправді. А це вимагає… терпіння. І, можливо, сміливості.

Він ледве торкнувся її руки, щоб підкреслити слово «терпіння». Її відсахування було майже невідворотним, але тремтіння пальців і прискорене серцебиття говорили зовсім про інше.

— Добре, — видихнула вона, злегка посміхаючись крізь роздратування, — перевірмо, хто з нас сильніший у цій грі.

— Ти завжди така вперта, — тихо сказав він, і його погляд пронизував її наскрізь. — І це робить тебе… особливою.

Вона відчула, як між ними з’являється невидима нитка, що тягнула один до одного, хоч вони обидва ще не хотіли цього визнавати. Словесний конфлікт перетворювався на танок — на межі страху і захоплення, на грані між роздратуванням і зацікавленістю.

— Побачимо, хто переможе, — прошепотіла вона ледве чутно, і в її голосі звучала не лише злість, але і прихована цікавість.

— Можливо, — відповів він, трохи нахилившись ближче, — але пам’ятай: іноді перемога полягає не в тому, щоб підкорити, а в тому, щоб дозволити собі відчути… що між нами щось більше.

Вони йшли далі, і кожен крок, кожен погляд, кожна дрібна словесна провокація нагнітала напругу. Конфлікт зростав, але разом із ним народжувалася перша справжня іскра взаємного притягання, яку ніхто з них ще не хотів визнавати.

І в тиші вечірнього міста, серед фарб сонця і тіней, між ними прокидалася темна романтика — небезпечна, непередбачувана, але шалено приваблива.