Розділ 3. Іскри конфлікту

Емілія йшла поруч із Демидом, але між ними стояла невидима стіна. Кожне його слово відлунювало в голові, ніби виклик, і водночас запалювало щось глибоко всередині. Вона хотіла крикнути, відштовхнути його, втекти… але тіло слухалося інстинктів, які мовчки відчували його силу.

— Ти справді думаєш, що можеш контролювати ситуацію? — рішуче промовила вона, ледве стримуючи гнів. — Що я лягаю під тебе, бо ти цього хочеш?

— Я не прагну контролювати, — відповів Демид спокійно, з ледве помітною посмішкою, яка водночас дратувала і інтригувала. — Я просто спостерігаю. А ти сама вже втягуєшся у гру.

— Гра? — вона скривилася, відчуваючи, як слова тремтять від роздратування. — Ти називаєш гроші, страх і шантаж «грою»?

— А ти не бачиш, що це більше, ніж гроші? — нахилився трохи ближче, щоб її відчути, але не порушив дистанції. — Це перевірка, Еміліє. Перевірка того, хто ти і що ти готова зробити, щоб залишитися собою.

Вона відштовхнула його плечем, але слабко — його присутність магнітно притягувала, навіть коли розум кричав «не можна».

— Я не лягаю під правила інших! — її голос став різким, але всередині відчувалося хвилювання. — Я нікому нічого не винна!

— Ти вже зацікавлена, — прошепотів він, ледве доторкнувшись до її руки. Вона відсахнулася, але тремтіння в пальцях не залишило сумнівів: він викликав реакцію. — І ти не можеш цього приховати.

Емілія зтиснула губи. Кожне його слово, кожен погляд, кожен натяк на близькість дратував і хвилював одночасно. Вона хотіла кинути йому виклик, показати, що вона не зламається. Але всередині розуміла, що він знає її краще, ніж вона сама.

— Тобі подобається дивитися на мене такою, — сказала вона тихо, але впевнено. — Як на іграшку?

— Ні, — відповів Демид, і в голосі прозирала не лише сила, а й повага, хоч він її не визнавав. — Мені подобається те, що ти не піддаєшся. Це робить тебе цікавою. Це змушує мене бажати більше.

Вона відчула, як між ними зростає невидима напруга. Кожне слово — виклик. Кожний погляд — ланка невидимого ланцюга, що їх пов’язував. І хоч вона заперечувала себе, в серці прокидалося щось нове: страх і бажання, роздратування і цікавість перепліталися у темному, солодкому клубку емоцій.

— Добре, — промовила вона нарешті, трохи відступаючи, але з іскрою в очах. — Побачимо, хто з нас кого зламає першим.

— Ти думаєш, що це буде війна? — нахилився він, ближче, щоб їхні погляди зустрілися. — Можливо. Але пам’ятай: навіть у війні іноді народжується довіра. І можливо, ми обоє цього ще не зрозуміли.

Емілія відчула, як всередині з’являється непомітне, але невідворотне тяжіння. Словесний конфлікт, роздратування, провокації — і водночас вони відчувають один одного сильніше, ніж будь-коли.

І поки вони йшли, між словами пролітали іскри, що обіцяли ще більшу боротьбу, небезпеку і… темне кохання, яке народжувалося в тіні конфлікту.