Скільки літ, скільки зим.

Софія

Як тільки я відправила Кріса у далеку подорож, сама витерла зрадницькі сльози й пішла геть.

Від аеропорту до нашої квартири було зовсім недалеко і я вирішила пройтись пішки. Я йшла і дивилась на вулиці, котрі так встигла полюбити, на людей, котрі були мені, як рідні. Але чомусь все вже не мало значення, все втратило свій сенс і красу. Все втратило будь – яку привабливість, адже той, хто робив мій світ кращим, сидів зараз у літаку і летів та тисячі кілометрів від мене. Він летів далеко, далеко і чомусь у мене серце стискалось від болю та від розлуки з ним. Я хотіла вірити, у те, що все буде добре, але чомусь ком у горлі й камінь на серці все важче давили й частіше давали про себе знати.

Так йшли дні за днями, тижні на тижнями, а Крістіан все ніяк не прилітав сюди, додому, до маленького містечка Бруму в Австралії. Звісно, він дзвонив мені й ми бачились по відеозв'язку, але я дуже сумувала. Мені не вистачало його очей – океанів, його грубого і такого водночас ніжного голосу. Мені не вистачало його дотиків, обіймів і поцілунків. Мені не вистачало зовсім його. Я дуже сумувала, а він казав, що ніяк не може швидше повернутись, адже у його друга біда і він потрібен йому там.

Я все розуміла, я підтримувала його, усміхалась в екран і цілувала його через нього. А потім плакала у подушку і не могла стримати своїх почуттів. Моє серце кожного разу стискалось і боліло від його стомленого вигляду та червоних, він недосипання очей. Але посмішка на коханому обличчі мене тішила і зігрівала краще, ніж австралійське палюче сонце.

Так ми й спілкувались весь цей час, сумували й чекали зустрічі один з одним.
Звичайно я була не сама тут, поруч зі мною була Олівія, Анна, Амелія і Вільям. Навіть Ліам, з котрим ми не дуже спілкувались час від часу допомагав мені й бачив, як важко мені даються дні без йоги кузена. Я була зайнята роботою і це також мене спасало.
Батько телефонував час від часу і запитував мене, як я тут, як у мене справи, але, на щастя, не нав’язувався і не наполягав. Це вже тішило і це вже було хоч щось. Мама так і не виходила на зв’язок, я чула її голос на фоні, коли батько розмовляв, але сама вона так і не наважувалась зі мною розмовляти. Про Олексія я також не чула і рада цьому була, можливо це і на краще.

І ось черговий мій робочий день прийшов до кінця я попрощалась і вирішила пройтись пішки. Так, весь цей час я жила у нашій квартирі, котру ми знімали з Крісом, я не могла її покинути, надто багато спогадів було і мені не хотілось жити десь в іншому місці. Мені було дуже там добре.
Я йшла до нашої квартири по центральній вулиці міста і затрималась на кілька хвилин біля невеличкого парку. Я зайшла у нього і сіла на лаву, на котрій ми часто з Крісом сиділи і їли місцеву їжу, котра була чудовою на смак, але такою незвичною.

Я сіла на лавочку, відкрила пакет паперовий, витягнула щось на подобі нашого пиріжка з м’ясом, котрий купила у магазині й відкусила шматок. Це був божественний смак і спогад про те, як ми тут часто сиділи й що робили з Крісом. Я усміхнулась і продовжила їсти традиційну їжу австралійців.

Крістіан усміхнувся мені й простягнув щось на подобі пиріжка, але воно було кругле та з якимись дивними візерунками.
-Ай, - крикнула я. – Гаряче!

Крістіан почав сміятись.
-Їж! А то остигне і буде зовсім несмачне!! Я подивилась скептично на їжу у руці і потім на Крістіана. Він дивився на мене дуже дивно і якось з насмішкою.
-Ну ж бо, давай! – говорив він.
- Ти хочеш мене отруїти? – запитала я у нього.

Він лише усміхнувся і показав на такий же круглий клубок у себе в руках.
-Якби я хотів тебе отруїти, то дав би тобі сире м’ясо кенгуру, котре тут, до речі, вважають делікатесом.

Я лише скривилась і подивилась на молодого чоловіка поруч. А він у цей час вже дуже смачно куштував пиріжок, котрий був невідомо з чим.

Я знову глянула на нього і зрозуміла, що дійсно таки ніхто мене труїти не зібрався.

Кріс вже поїдав другий чи третій пиріжок, а я ніяк не могла наважитись скуштувати національну їхню страву.
-Ти боягузка. – сказав він.
Я глянула на нього і зіщулила очі.
-Я дуже скептично ставилюсь до їжі й до того, як вона виглядає. – сказала я.
-Це не виправдання. – сказав Кріс і усміхнувся своєю голлівудською посмішкою.

Я знову глянула на нього дуже скептично і врешті решт наважилась скуштувати невідому страву.

Я повільно наблизила її до свого рота і відкусила шматок. Я очікувала, що це буде щось противне і не смачне, але те, що я відчула ніяк не збігалось з моїми очікуваннями.
-Ну як? – запитав у мене хлопець.
-Умммм.... – все, що я сказала. – Це божественно. – продовжила я коли нарешті проковтнула смакоту.

Це дійсно було дуже, дуже смачно. Якого пиріжка я ще ніколи не їла.
-Ну от, а ти боялась. – сказав Кріс.
-Ага, ще б, після твоїх приколів наді мною і знущань на роботі всі б боялись. – сказала я.
А Крістіан лише посміхнувся.

Останок їжі я з’їла сама у той вечір, адже це було дійсно дуже смачно.

Цей спогад повернув мене на кілька тижнів назад і я усміхнулась. Ми дуже багато разів сиділи тут, гуляли нічним містом, їли чудернацьку їжу і дуже багато говорили. Саме у такі вечори ми стали близькі з Крісом. Саме такі вечори допомагали нам розуміти один одного і закохуватись один в одного все більше і більше.

Я сиділа, згадувала наші прогулянки, розмови й мені ставало дуже тепло на душі. Це був наче бальзам на душу. Але пустота всередині мене чомусь ставала все сильнішою і сильнішою.

Я їла чергову смачну новинку, котру мені порадила продавець у магазині й раптом відчула дуже сильний приступ нудоти. Такого зі мною ніколи не ще не було.

Я швидко встала з лави й побігла до сміттєвого баку. На щастя я встигла і повернула все, що до того з’їла. Як тільки мені стало легше, я повернулась до своїх речей і випила цілу пляшку води. «Напевно щось не пішло.» Подумала я і пішла до себе у квартиру.

Але нудота і далі не проходила. Я нічого не могла ні з’їсти, ні випити. Все виходило на зовні. І так продовжувалось кілька днів. Для мене це було дуже дивно, адже я ніколи у житті не мала розладів зі шлунком і ніколи не рвала від їжі, якою б екзотичною вона не була.
-Ем, вибач за незручне запитання, але коли у вас з моїм кузеном останній раз був секс? – запитала Амелія, стоячи у дверному проймі ванни, у той час, як я черговий раз повертала все, що з’їла за вечерею.

Я позвала дівчат на такий собі дівич – вечір, ми взяли різні смачні штуки, вино і запаслись мелодрамами. Це мав бути такий собі звичайний вечір з подругами, котрий закінчився навіть не почавшись.
Як тільки я піднесла до рота чергову смакоту, яку до того могла їсти кілограмами, як у мене знову був страшний блювотний рефлекс і я побігла у ванну.

Я довго не виходила й Амелія прийшла перевірити, чи все у мене добре.
-Що ти казала? – запитала я чистячи зуби й витираючи обличчя.
-Як довго це у тебе вже? – запитала вона.
-Що саме? – запитала я.
-Ось це. – і вона показала на білого друга.
-Десь тиждень, а що? Я напевно чимось отруїлась. – сказала я невпевнено.
-Угу, точно. – сказала Амелія і вийшла з ванної.

Я лише знизала плечима і глянула на себе у дзеркало.
Я виглядала гірше не може бути, мішки під очима, втома на лице та і взагалі такий стан, наче мене переїхали вантажівкою. Та що зі мною?

Я знову вмила лице водою і вийшла нарешті з ванної кімнати.
Як тільки я прийшла у вітальню, помітила, що Анни не має.
-А де Анна? – запитала я в Амелії.
-Скоро прийде. Пішла в аптеку, тобі по ліки. – сказала Амелія.
-Ой, дякую. Думаю, мені легше стане від якоїсь таблетки. – сказала я.
-Угу. – була відповідь Амелії.

Ми ще посиділи трішки і я пила лише воду, я боялась, що знову виверну все з себе, тому вже не їла.

Анна повернулась десь за хвилин десять після мого приходу.

Амелія підійнялась і пішла її зустрічати.

Вона взяла у неї кульок з медикаменти, витягнула щось і підійшла до мене.
-Ось, це твої ліки. – сказала вона.
-Що це? – запитала я.
Хоча я дуже добре розуміла, що тримаю у руці.
-Тест на вагітність. – сказала вона і посміхнулась.
-Ем.... Ні.... – сказала я і запнулась. – Ви ж не хочете сказати, що я....
-Ні, тест все покаже. Він з дуже великою чутливістю. – сказала Анна і посміхнулась дуже широко.
А я стояла, наче вкопана і дивилась на коробочку у себе в руці.
-Ну ж бо, там нічого страшного, лише попісяла і все. – сказала Анна.
-А ти звідки знаєш? – запитала у неї Амелія.
Анна лише посміхнулась і сказала щось їй їхнім діалектом, котрого я досі до кінця не розуміла. Далі вони почали про щось сперечатись, але я вже їх не чула.
Мої ноги були наче ватні й на них я пішла у ванну.

Я зробила все, що було написано в інструкції й тремтячими руками виконала подальші дії.
-Ей, довго ти там? – запитала у мене Амелія за дверима.
-А??? – запитала я дивуючись.
-Ти вже сорок хвилин там сидиш. Щось сталось? – запитала вона.
Я оглянулась і не могла повірити, що я вже сорок хвилин тут сиджу, та швидко час пройшов.

Я пришла до тями і помітила у руках в себе паличку і не одну, а цілих три. Я глянула на них і зрозуміла, чому у мене був такий ступор.

Я встала, відкрила двері й випустила Амелію у ванну, а разом з нею зайшла й Анна.

Я подивилась на них з надією і простягнула їм палички.

Вони подивились на них і всі емоції, які я могла побачити це було щастя, радість і захват.

Але чомусь у мене був зовсім не такий стан. У мене було одне на душі.

Страх.

Я стояла, тримала у руках палички й ніяк не могла повірити у те, що там побачила.
На кожній з них чітко було видно, навіть не так, дуже чітко було видно, що тест позитивний. А якщо він позитивний, це значить, що я вагітна.

Я стояла, як вкопана і не могла повірити, не могла зрозуміти, що сталось, як, ну як я це знаю. Але я досі не могла зрозуміти, як це так? Ми ж з Крісом були всього один раз разом, ми були всього лише один раз і цього не може бути.

-Все може бути. Якраз по терміну збігається. – сказала з посмішкою Амелія.
-А? – запитала я досі не вірячи. – Я що останні слова вголос казала? – запитала я.
Анна лише посміхнулась і помахала позитивно головою.

-Що ж мені тепер робити? – запитала я.
-Нічого, завтра поїдемо до мого друга, він гінеколог. А зараз тобі варто відпочити, занадто багато емоцій на сьогодні. – сказала Анна.

-А як же ви? – запитала я, наче у тумані.
-А ми будемо тут і завтра підемо з тобою, так сестро? – запитала Анна Амелію.
Амелія лише помахала головою, підійшла до мене й обійняла. А потім Анна зробила те ж саме.
-Ми з тобою і допоможемо всім, чим зможемо, все-таки, наш племінник, як-не-як. – сказала хтось з них і погладила мене по животі.

А я стояла у ступорі й не могла нічого зрозуміти. Це було вище моїх сил.
Так я у тумані й не розуміючи майже нічого пішла у спальню і заснула.

Наступний день пройшов у ще більшому тумані, ніж вчорашній вечір.

Дівчата зранку нагодували мене у надії, що я не виверну все знову. Але я таки це зробила і мені було дуже незручно перед ними. А вони лише посміхались.
Потім вони привели мене у порядок, наскільки це було можливо і ми поїхали у клініку.

Це скоріше був кабінет, ніж клініка, але обладнання і все решту було дуже нове та сучасне.

-Привіт, Олівере. – сказала Анна і зашарілась.

-Привіт, красуне. – відповів молодий лікар.
На вигляд він був більше схожий на качка і серфінгіста ніж гінеколога.
І між цими двома точно щось було і не одна я це помітила.

-Ти зможеш глянути цю дівчину, а то у нас є підозри на її особливий стан. – сказала Амелія, перервавши ідилію з поглядів між ними обома.

-Ой, так, звісно. – сказав Олівер і показав на крісло. – Вмощуйся зручніше.

Я підійшла, лягла на крісло, котре було розкладене і виконала всі його вказівки.
Він приклав до мого живота датчик і почав ним водити, але мовчав. І це мовчання мене вбивало, а серце здається вже зупинилося і не билось, аж поки він не сказав:
-Я тебе вітаю, Софія, у тебе будуть близнюки.

І тут моє життя розділилось на «до» і «після».

Олівер щось ще говорив про аналізи й про те, що все гаразд з дітьми, але я вже його не чула, я була наче у трансі.

Близнюки. У мене будуть близнюки. Двоє дітей.

Дівчата ставили йому якісь запитання, адже я не могла нічого говорити й вони бачили мій стан.

Так у такому трансі дівчата завели мене до нашої з Крісом квартири. Але тут мене наче облили холодною водою.

Біля нашої квартири стояв молодий чоловік, котрий зовсім був не схожий на місцевих мешканців. Він був блідолицим та дуже красивим, його чорне волосся спадало на обличчя і було довше, ніж кілька місяців тому. Його карі очі були глибокі й з іскорками азарту. А його тіло біло красиве і витончене, наче його зліпив скульптор.

-Ну привіт, Софіє. – звернувся до мене чоловік. – Скільки літ, скільки зим. Радий тебе бачити. – сказав він нашою рідною мовою і посміхнувся.

А я стояла, наче вкопана, дивилась на свого нареченого, котрого залишила кілька тижнів тому біля вівтаря і не знала, що робити далі. Як жити далі й взагалі, що зі мною буде.