Правда & Неправда.

Крістіан

Я сидів у авто і спостерігав за своєю ціллю. Це була дівчина двадцяти п’яти років, на ім'я Софі. Вона була дуже красивою і дуже розумною. Вчилась на програміста і мала зайняти місце свого батька. Одного з найбагатших людей тут, у цій країні.

Я вже близько двох років охороняв її й слідкував за нею. Ми з Енді розділили обов’язки, він слідкував за кожним кроком її нареченого, Олексія, а я за дівчиною. І кожного дня ми повертались у свої готельні номери й ділились знахідками, а один раз у тиждень дзвонили, або мали зустріч, з батьком Софі. Він дуже добре нам платив і ми виконували свою роботу ідеально. До одного дня.

Цей день був дуже важливим у житті Софі та її нареченого. Це був день їхнього весілля. І хоча я слідкував за ними дуже довго вже, я не бачив між ними якогось запалу, пристрасті й почуттів. Було таке враження, що вони роблять все по примусу, не для себе, а тому, що так потрібно.

Софі ходила постійно дуже сумна та якась задумана, особливо останні дні, і я не міг не помітити цього.

Я постійно дивився за нею і ловив її сумні погляди та задумані зелені очі наповнені смутком. Мені було дуже боляче на це дивитись, адже я хотів, щоб дівчина була щаслива. Я бачив, що вона нещасна і не хоче такого життя, але зробити міг мало. Я міг лише спостерігати за нею. Така була моя робота.

І ось зараз я сиджу у машині з чорними вікнами, спостерігаю за людьми, котрі приїхали сюди, у замок, де буде відбуватись весілля і не знаю, чого очікувати.

З мого досвіду, скажу, що саме найбільше нещасних випадків та різних казусів відбувається на таких заходах, тому ми з Енді були при параді та мали по кілька комплектів зброї. Це була необхідність і ми знали це.

Саме сьогодні зібрались тут дуже багато людей, багато відомих особистостей та зірок. Вони були всі дуже багаті та очікували від свята чогось неймовірного.
Енді був всередині й спостерігав, як завжди, за Олексієм. А я сидів під вікнами нашої нареченої, Софі.

Я мусив бути непоміченим, тому авто стояло поза зоною видимості, у кущах. Так, перспектива дуже класна, але що вже зробиш.

Я сидів і спостерігав за замком, котрий обрала мама Софі для весілля. Я був впевненим, що це вона його обрала, адже сама Софі не була дуже пафосною та розбещено. Хоча грошей мала дуже багато. Вона була простою і якоюсь незвичною, реальною, не такою, як більшість людей її кругів.

Я подивився на годинник на своїй руці й зрозумів, що саме зараз мали бути останні приготування і вже от, от мала початись церемонія самого весілля.

Я оглянув будівлю, вкотре, і збирався виходити з авто, щоб йти всередину і звідти слідкувати за Софі. Але раптом помітив, що вікно, у кімнаті дівчини відкрилось і вона виглянула з нього.

На ній було біле плаття, фата та макіяж святковий. Видно було, що вона готова до весілля, але виглядало все ну аж занадто яскраво, а то й пафосно.

Я подумав, що дівчина захотіла провітрити кімнату і тому відкрила вікно. Нічого дивного. Я стояв і далі спостерігав за нею. Але раптом вона появилась у вікні й вже без плаття, фати та без святкового образу. Я придивився і побачив, що вона взута не у туфлі, а у кросівки. Хм, це вже цікаво. Що ж буде далі?

А далі було те, що я ніяк не очікував від дівчини. Вона дуже вміло стрибнула з вікна і побігла на зупинку.

Я дуже здивувався, завів авто, адже я сидів за кермом і поїхав за нею. Це вже дуже цікаво.

По дорозі я зателефонував її батькові.
-Вона що втекла? – запитав він відразу у мене.
-Звідки Ви знаєте? – запитав я.
-Я був у неї кілька хвилин тому. Це я її штовхнув до цього рішення. – сказав Олександр.
А я був у шоці. Я не знав, що робити і як мені діяти далі.
-Що мені робити? – запитав я.
-Слідкуй далі за нею, за кожним кроком. Якщо вона поїде кудись, їдь за нею. – сказав Олександр і вибив.
Я лише знизав плечима і зрозумів, що тут почалось щось цікаве і не помилився.
Далі я поїхав слідом за нею до її дому і побачив, що вона вибігла з нього з рюкзаком і поїхала до аеропорту. От чорт.
Я зробив те саме.

Поїхав за нею, вийшов з авто, перед тим звісно переодягнувся і взяв сумку з найнеобхіднішими речами. Котра завжди була у мене в машині, хто його знає, куди мене занесе, от вона і знадобилась. Я одягнувся, як звичайний хлопець і пішов до аеропорту.

Я тримався біля неї, але так, щоб вона мене не бачила. І чув, що вона збирається кудись летіти, а куди саме, коли я дізнався, то був у шоці.

За звичайною випадковістю наступний рейс був у моє рідне містечко Брум, що в Австралії. За звичайною випадковістю дівчина, моя ціль, летіла туди. І я мусив летіти за нею. Це була каторга, але я мусив виконувати свою роботу. Що я і зробив.
Я швидко пішов за Софі й взяв білет на той самий літак, що і вона.

У залі очікування я тримався осторонь і сидів та дзвонив всім і казав, що пропаду на невизначений термін, адже я не знав, що буде далі.

Я подзвонив Енді та Олександру. Енді був радий, що я нарешті, за сім років їду додому. А от Олександр був у шоці, але по голосу, я міг сказати, що він був щасливий.
-Бережи її там і не дай наробити дурниць. – сказав Олександр.
-Гаразд. Ви ж мене знаєте, я не підведу. – сказав я.
-Дякую. Я тобі дуже щедро заплачу за це. – сказав чоловік.

Потім ми попрощались і я кинув трубку. В гучномовці я почув про наш рейс і пішов за всіма пасажирами. Ми поїхали до літака і я зайняв потім своє місце. Як виявилось, я сидів перед Софі й це було досить таки зручно.

Майже весь політ я обдумував, як поступити, що зробити й взагалі, як себе повести. Як мені оберігати її, слідкувати за нею і бути з нею, але щоб вона мене не бачила. Я цього не хотів, я хотів показатись їй, розповісти все, як є, і сказати, що вона не сама. Сказати їй, що я завжди був поруч з нею, що я завжди буду поруч і знаю все про неї. Але основне, я даю їй свободу, ту, про яку вона мріяла, ту яку так хотіла і я буду поважати її вибір. Я буду завжди поважати його.

Я сидів і обдумував, що робити й нічого кращого, ніж стати їй другом, не придумав. І я ним став, але я ніяк не думав, що маленька, чорноволоса та така замкнута ззовні дівчинка, виявиться такою хорошою, відкритою людиною. Людиною, котра повернула мене до життя. Людиною, котра допомогла знову побачити цей світ у яскравих барвах та людиною, котра воскресила мене з мертвих, сама того не розуміючи.

Я зрозумів, що дівчина не збирається мені відкриватися, ще там, у літаку. Але розговорити її мені вдалось і вона навіть посміхнулась. А це вже була перемога, вона рідко дуже посміхалась, кому, як не мені про це знати.

І так пройшов наш політ, за звичною розмовою і за сміхом. Це був найкращий політ у моєму житті. А їх у мене було дуже багато, сотні, якщо не тисячі.

А потім я мусив розв'язувавати свої питання та поїхати до дядька і тітки, котрі не бачили мене дуже давно.

Яким було їхнє здивування, коли двері дому відкрились і на порозі стояв я. Вони були у шоці.

Я їм швидко розповів про своє життя і чому повернувся. Також коротко розповів про Софі й що вона тут робить. А потім виявилось, що дядько Вільям здер з неї гроші й відвіз в центр міста. Я його потім послав шукати Софі, що він і зробив.

А коли вона, змучена та дуже сумна, зайшла у будинок моїх родичів, я був у шоці. Мені хотілось її обійняти та втішити, але я не міг. Я не міг цього допустити, я не міг прив’язатись до неї, не міг! Але я це зробив.

Ці думки мене роз’їдали та не давали мені спокійно жити. Я швидко повернувся від родичів і Софі, навіть не здогадуючись про що вони розмовляли й пішов до своєї кімнати. Там я провів майже весь вечір, а потім не помітив, як настала ніч.

Я сидів на ліжку і дивився у вікно. Я скучив за цими місцями, але не міг повернутись, рана, від втрати, ще досі кровоточила і дуже боліла.
-Можна до тебе? – почув я стук у двері й зайшла моя тітка Олівія.
-Так. – сказав я і махнув головою. – Заходь.
Вона підійшла до мене і сіла на ліжко. Вона нічого не говорила, лише обійняла мене. Так ми посиділи кілька хвилин, а потім вона заговорила.
-Я знаю, тобі досі болить, але жити варто зараз. Потім може не настати, синку. – сказала вона. – Будь собою і вона буде з тобою. Адже ти неймовірний.
Я обернувся до неї й подивився у її зелені очі.
-Думаєш? – запитав я.
-Звісно. – сказала вона.
-Але як мені бути з нею? Ким я буду для неї? – запитав я у неї.

Вона глянула на мене своїм дуже розумним і досвідченим поглядом, усміхнулась і сказала:
-Будь їй другом, а далі побачиш.
Вона поцілувала мене й усміхнулась.
-Ми дуже раді, що ти тут. У нашому домі завжди тобі раді. – сказала вона, поцілувала мене у щоку, знову і пішла.
А я сидів і думав, не міг ніяк вирішити, що мені робити, як жити далі та взагалі, як бути з Софі.

Але все вирішилось само собою.

Спочатку я трішки знущався з неї, трішки підколював і сміявся з неї. А потім дійсно став їй другом, хоча почуття вона у мене викликала зовсім не дружні.

Я це розумів, я цього хотів, але не міг дозволити більшого. Вона була зовсім з іншого світу, вона була багата, розумна і дуже така, ну не така, як я. А я був найманим охоронцем, людиною, котра працювала важко все своє життя, людиною, котра втратила все у тому житті. І котра не мала надії на краще.

Але за останні тижні, хто, хто, а вона повернула життя в мене. Я навіть знову почав грати на гітарі й вперше за сім років вийшов на сцену, заспівав. Я вже і забув, як це робити, але вона мені допомогла згадати, вона мене воскресила.

І зараз я стояв, дивився у її зелені очі, тримав її за тонку талію і хотів шалено поцілувати. Я вже майже це зробив, але дзвінок мене відвернув і це був її батько.
Він кричав на мене і вимагав повернення його доньки. Він дав мені лише тиждень, а ми тут вже були понад місяць. Він вже навіть людей присилав сюди, але я їх послав раз і назавжди.

Він вимагав доньку назад, а я не міг їй розповісти, я не міг її відправити назад у золоту клітку, у тюрму, адже я бачив, як їй тут добре. Я бачив, що тут вона по-справжньому жила. Вона саме тут розкрилась і була собою. Вона тут нарешті відчула, що таке життя і як його можна не проіснувати, а прожити.

Я стояв, дивився у зелені очі, наче смарагди й розумів, що закохався по вуха у дівчину поруч. Я розумів, що тепер без неї не зможу жити. Я розумів, що вона ненавидіти мене буде, і що вона пошле мене далеко і на довго. Але ті тижні, що вона провела зі мною, вони були цього варті. Вони були варті її посмішки, її радощів, обіймів, котрі я отримував від неї, її захоплення та щастя в очах. Це все було варте того. Вона була щаслива і це було видно.

-Софі, я маю тобі дещо розповісти. – нарешті сказав я те, що зруйнує все між нами.
Ці слова змусять її мене ненавидіти і я це знав, але я хотів, щоб вона знала правду. Вона на неї заслуговує.

-Я тебе слухаю, Кріс. – сказала вона і назвала мене скорочено на ім'я.
Мене так називала лише мама і я був дуже противником цього, але зараз Софі могла робити все, що хотіла, я їй дозволив би все, аби вона мені пробачила.

-Ходімо. – я взяв її за руку і повів по узбережжю і почав свою історію.
Я почав з того, як тут виріс, як жив, навчався і радів.
-Це все чудово, Кріс. Але для чого ти мені це кажеш? – запитала вона у мене.
-Для того, що одного дня все змінилось. – сказав я. – Ми їхали ввечері по тій дорозі, на котрій ми лежали, тато не втримав кермо і машина злетіла з обриву. Була дуже страшна аварія.

-О Боже.... – все, що Софі говорила.
- Дві людини на смерть. І я, один, хто вижив. Кома у три місяці, переломи й ссадини. Довга реабілітація фізична. А коли прийшов до тями й зрозумів, що я один у цьому світі хотілось померти. Але я втік, далеко, в Америку. – сказав я.

-Боже... Бідний... Ось звідки у тебе така ідеальна вимова без акценту. – сказала Софі.

- І так і ні. – відповів я. – Це більше для роботи потрібно було. Я мусив знати ідеально мову і не одну. – сказав я.
-А ким ти працював? – запитала у мене Софі.

-Я охоронець, Софі. – сказав я беземоційно.
-Оу, це, мабуть дуже крута робота. – сказала Софі.

-Так, дуже. – сказав я. – Софі, - я обернувся до неї й подивився у її чарівні очі. – Мила Софі, я маю тобі дещо розповісти.

-Ти вже розповів свій секрет. – сказала вона. – Мені дуже шкода твоїх батьків. Але ти сильний, ти справжній боєць.

-Так, Софі, я боєць, але це не був мій секрет. – сказав я їй. – Мій секрет у тому, що я є твоїм охоронцем, вже майже три роки.

Як я це сказав відразу помітив, як змінився вираз її обличчя і і як повільно до неї доходили мої слова. А потім поєднання всіх емоцій було на лиці. Це був і смуток, і ненависть, і відчай, ну і звичайно відраза до мене.

Софі була дуже розумною дівчиною і легко зіставила два плюс два. Вона швидко у голові все прорахувала і зрозуміла, що весь цей час вона була під наглядом, і ніякого приватного життя вона не мала, на жаль, ніколи.

Я бачив це у її очах, у її погляді й розумів, що цими словами зруйнував все між нами, я зруйнував все, що могло бути між нами й все, що було перед тим.

Вона стояла і дивилась на мене, а потім сказала:
-Розкажи мені все.
Це була єдина фраза, котру я почув від неї.
-Ти впевнена, що хочеш все дізнатись? – запитав я.

Вона підійняла свої дуже красиві очі й лише помахала позитивно головою.
І я почав свою розповідь.

Я розповів їй про Америку, про свою роботу, про небезпечні завдання, про тренування та про все, що відбувалось там. Я розповів про п’ять років свого життя. А потім, дійшов до основної частини.

Я розповів їй про Олександра, для чого він мене найняв, про Олексія, за котрим спостерігав мій напарник і досі це робить. За те, що вона випадково прилетіла у моє рідне місто і що це було випробування для мене. І за те, що батько її дзвонив до мене і вимагав повернути її назад.

Софі весь цей час стояла і дивилась мені в очі, не відводячи погляду. А я те і робив, що старався не дивитись у її очі. Я знав, що там буде розчарування, відраза та все, що тільки можна було.

Я закінчив свою розповідь і замовк. Так у тиші ми простояли невідомо скільки часу.

А потім Софі сказала до мене:
-Залиш мене одну, прошу тебе.
Я глянув на неї й не знав, що робити.
-Софі... Я не можу... Твій батько...
-Та плювати мені на мого батька, на маму і на Олексія!!!!! Мені все одно!!! Я хочу бути самостійною! Я хочу жити! А вони мені не дають зовсім цього робити!!! Вони тільки те і роблять, що все контролюють!!! – раптом крикнула вона і я помітив, як сльози почали капати з її очей.

-Я ненавиджу той світ, тому і прилетіла сюди, тому і втекла! – продовжувала вона. – Я хотіла пожити для себе, а як виявилось це все брехня. Це все підстава!!! Це все фейкове!!! І ти....

На останній фразі вона запнулась і сльози полились з її очей. Я не міг цього витримати, адже я був причиною її страждань.

Я підійшов до неї, обійняв сильно за талію і тримав. Я не знав, що робити й це було єдине, що прийшло мені на думку.

-Софі, ні, це не фейк, це все правда. Я, ти, Австралія. Це все справжнє. – сказав я дуже впевнено.
-Ні!!!! Ні!!! Ні!!! – кричала вона і відбивалась від мене.

А я тримав її дуже міцно, тримав і терпів все, хоча боляче мені не було зовсім. Я хотів, щоб їй стало краще, я хотів і надіявся на це.

-Відпусти мене!!! Я бачити тебе не хочу!!! – кричала вона і знову била мене.
Так продовжувалось кілька хвилин. А потім я сам дивуючи себе зробив дуже дивний вчинок.

-Неправда! Хочеш!! – сказав я впевнено і її істерика зупинилась.
Вона подивилась на мене своїми зеленими очима і запитала:
-Звідки ти це знаєш?
-Я все знаю. – сказав я.

А потім я зробив те, про що мріяв напевно всі роки перебування поруч з красунею. Я мріяв про це, але ніяк не хотів зізнатися навіть собі. І саме сьогодні я це зробив. І ні на секунду не пожалів про це.

Я притиснув її до себе сильніше, нахилився до її обличчя, глянув на її червоні й пухкі губи та думав зійду з розуму. Я ледь стримував себе, щоб не накинутись на неї. Я боявся налякати її, тому діяв обережно.
-Я тебе ніколи не ображу. – сказав я їй. – Я буду тебе оберігати від всіх.
Вона подивилась на мене і я помітив, як її погляд змінився.

-Обіцяєш? – запитала вона.
-Ціною свого життя. – сказав я.

А потім я зробив те, що змінило наші життя назавжди. Я кинув виклик системі й собі.

Я змінив своє і її життя, і не пожалів ні на секунду.