Підводні камені (частина 2)

Софія

Так минали дні за днями, тижні за тижнями. Я працювала у кафе Олівії й Вільяма, дівчата, Анна та Амелія допомагали мені з роботою та також проводили час зі мною.

У вихідні дні проводила час з Крістіаном, котрий був дуже хорошим зі мною. Він показував мені різні місця, водив у різні закутки та і взагалі показував, що таке життя. Ми з ним дивились різні фільми, їли місцеву їжу та і взагалі дуже прив'язались один до одного. Я нарешті знайшла людину, котра розуміла мене без слів. І він здається теж відчував це. Між нами було якесь дуже дивне притягання, таке, ніби ми не могли один без одного.

Ми дружили, гуляли разом, танцювали і обіймались, коли у мене щось виходило. Але далі нічого не заходило, можливо я не хотіла, чи Крістіан не наважувався. Але нам було і без того добре. Ми були наче рідними людьми, але все ж таки якась таємниця між нами була. І я знала, що це те, що я йому про себе не розповіла. Я не розповідала нікому про своє минуле життя, я і не хотіла. Я хотіла залишити його далеко позаду, але не могла. Я хотіла жити тут і зараз, але все ж таки реальність, вона рано чи пізно все-таки дістала б мене. І це сталось саме сьогодні, у день, котрий я ніяк не очікувала нічого поганого.

Я стояла та слухала дивовижний голос молодого чоловіка на сцені. Він вміло перебирав струнами та здається мелодія проникала у глибину моєї душі. Його очі були опущені на струни, але коли він їх підіймав, час від часу, то здається сам океан виходив з берегів. Настільки вони були сині, красиві та глибокі. А у погляді було все, що тільки можна. І задоволення і радість, і таємниця, котру так хотілось розгадати.

Цей хлопець, на сцені, був самим таємницею, котра так притягувала і манила мене, що важко було стриматись. Я хотіла дізнатись більше про нього, адже він був, як книга, котру хочеться прочитати і яка манить своєю загадковістю.

-Подобається? – запитав у мене чоловічий голос.

Я різко пришла до тями та зрозуміла, що замріялась, обернулась і побачила Вільяма. Я усміхнулась до нього.
-Так. Крістіан чудово поводить себе на сцені. Не знала, що він вміє співати й грати на гітарі. – сказала я.
-Ти багато ще про нього дізнаєшся. – сказав Вільям.

-Так, як і про вас. – сказала я й усміхнулась.
-Ні, ми звичайні, а він особливий. – сказав Вільям і знову глянув на свого племінника.
-Що ви маєте на увазі, Вільяме? – запитала я у нього.
Чоловік обернувся до мене, так, як до того стояв боком, глянув на мене з сумом та тугою в очах.
-Цей молодий хлопець за свої двадцять сім років пережив стільки, скільки ми за все життя не пережили. Він дуже багато страждав, Софі. І заслуговує на справжнє щастя. – сказав чоловік.

-Я вже подібні слова чула. – сказала я і задумалась. – Що сталось з Крістіаном?
Запитала я у чоловіка те, що мене турбувало. Адже ніхто так нічого толком і не сказав мені, за весь цей час, що сталось, лише догадки, фрази двозначні та невідомо що. А мені було цікаво, навіть дуже і хотілось вже нарешті дізнатись ту страшну таємницю, котру всі приховують.
-Це не моя історія, тому і розповідати не мені її. – сказав Вільям, усміхнувся, але якось сумно і пішов.

А я залишилась стояти й слухати дивовижний голос молодого чоловіка, Крістіана, котрий знову вийшов на сцену і співав для нас. Це було неймовірно.

Коли концерт закінчився публіка була дуже вдячною за виступ Крістіану і вони дуже всі дякували йому. Але його погляд був зосереджений на мені. Його очі-океани дивились на мене і я, здається танула від того погляду, я, здається пропадала. Між нами знову було щось, що було відомо лише нам. Те, що ми так хотіли розповісти й наче боялись реакції один одного. Те, що так манило і чого ми обоє так хотіли.
Крістіан ввічливо попрощався зі своєю публікою і підійшов до мене.

-Ти вмієш дивувати, містере божевільний на всю голову, твій голос щоразу такий незвичний, дивний і такий красивий. – сказала я.
Крістіан посміхнувся і сказав:
-У мене багато прихованих талантів, міс серйозність.

-Я здається багато з них вже відчула на собі. – сказала я і почала усміхатись.
Я мала на увазі наші пригоди, стрибання з парашутом, їзда на байку, стрибання з мосту, лежання на дорозі посеред дня, та багато іншого.

Я почала усміхатись, згадуючи чудові наші пригоди й ми стояли так ще кілька хвилин.
-Які плани на вечір? – запитав він у мене.
-Повернутись додому і лягти спати. Дехто знову вимучив мене за цілий день своїми божевільними ідеями. А це був мій єдиний вихідний за тиждень. – сказала я і театрально закотила очі.

Крістіан усміхнувся, показуючи мені свою ідеальну голлівудську посмішку.
-А може цей дехто ще вкрасти у тебе кілька годин? – запитав він у мене і подивився з надією.
-Дивлячись що він хоче. – сказала я і склала руки перед собою. – Адже стрибати з парашутом вночі чи плавати голяка, я не дуже хочу.

Крістіан почав сміятися.
-Ні, я хочу прогулятись з тобою і показати тобі одне місце. – сказав він, коли перестав сміятися.
-Гаразд. – сказала я. – Показуй шлях.
Крістіан подав мені руку і я поклала свою долоню у його.

Це здається був простий і дуже дружній жест, але для мене це було, наче удар током. Як тільки хлопець доторкнувся своїми пальцями до моїх, мені здалось, що я почала горіти. Мені здалось, що мої пальці обпікало щось дуже гаряче. Моє тіло відразу відреагувало на таке тепло і мені стало надзвичайно тепло та дуже добре, так, наче я вдома. Так, наче поруч та людина, котру я шукала все життя. Так, наче я тут у цілковитій безпеці. Але цього не може бути. Він простий хлопець, а я наречена-втікачка, котра не хотіла зовсім нічого подібного, але здається таки вляпалась по самі вуха.

Ми з Крістіаном дуже багато часу проводили разом, але ось так за руки, йшли вперше. І це, мені здалось, було щось неймовірне і навіть магічне.

Ми пішли, так за руки, до океану і там, серед пальм, Крістіан завів мене в одне місце. Там була імпровізована лавочка серед пальм і дивовижний вигляд на океан та на місяць, котрий освічував нам дорогу.
Ми повільно підійшли до цього місця і сіли на лавочку. Але ніхто не відпускав руки іншого.

Мені було так добре і так комфортно, що я хотіла залишитись так назавжди.
-Чудовий сьогодні день був, чи не так? – раптом запитав у мене Крістіан.
-Так. Дякуючи тобі я відчула неймовірні емоції й ти мав рацію, я нарешті жила по-справжньому усі ці тижні. – сказала я чесно. – Дякую тобі.
-Та, не має за що, я завжди радий подуріти й зробити щось божевільне, тим більше з такою, як ти. – сказав Крістіан і подивився на океан, у котрому дуже красиво відбивався місяць.
-З якою, як я? – запитала я.
Крістіан не відводячи очей від океану сказав:
-Неймовірною.
Я подивилась на нього і мені стало так добре, добре, як ніколи.
-Ні, це ти неймовірний, а я звичайна. – сказала я за кілька хвилин тиші.

Так ми сиділи невідомо скільки й тримали один одного за руки. Це було щось неймовірне і магічне, нам обом було добре і я без слів розуміла його, а він мене.

-Крістіан? – запитала я у нього.
Він повернувся до мене і глянув своїми голубими очима, у котрих був видний місяць.

-Софі... – назвав він мене на ім'я.
Ми сиділи близько один до одного і здається от, от мало статись щось неймовірне і магічне, щось таке, чого ми обоє чекали. Щось таке, що змінило б наше життя. Щось таке, чого ми так довго чекали.

Крістіан нахилив до мене голову і я дивилась у його очі. Це був неймовірний момент і ми от, от вже мали поцілувати один одного. Нарешті показати своє почуття, відкрити себе і нарешті бути тими, ким ми є і не приховувати себе.

Але у Крістіана задзвонив телефон і в мить вся магія була зруйнована.
-Чорт.... – сказав він і опустив свою голову до моєї та вперся чолом об моє.
Я лише посміхнулась.
-Треба взяти, а то не перестане дзвонити, але я не хочу. – сказав він і посміхнувся.
Я усміхнулась знову.
-Бери, можливо це щось важливе. – сказала я.

Він швидко відхилився він мене і мені стало дуже погано без нього. Крістіан відпустив мою руку, без якої стало дуже холодно та не комфортно і вийняв телефон з кишені.
-Так. – відповів він строго.
На тому боці хтось щось голосно говорив і я помітила, як змінився на обличчі Крістіан.

Його риси відразу стали більш виразні, вилиці стало дуже видно, а очі наче налились кров’ю. Він стискав по черзі кулаки й зціплював зуби. Так, наче йому було боляче. Видно було, що він був дуже злий.

Він вислухав уважно людину на іншому боці телефону і кинув трубку мовчки. Потім дивився на телефон ще кілька хвилин і кинув його на пісок.

А потім опустив голову майже до колін і поклав на неї руки, так, наче щось непоправне сталось. Так, наче той, хто був там, на телефоні, сказав те, що змінило все його життя.
-Що сталось, Кріс....
Почала я говорити, але не закінчила.

Він підняв голову і подивився на мене. У його очах була злість, смуток і роздратування в перемішку з безвихіддю.
Я його таким ще не бачила.

-Крістіан.... – я поклала свою руку йому на плече і здається він злегка заспокоївся, але видно було, що щось сталось.
-Все гаразд. Я в порядку. – сказав він і обернувся до океану, наче знову щось обдумуючи.

Я встала, обійшла лавку та стала перед ним, так, як він сидів.
Я підійняла його голову і заставила подивитись на себе.
-Розкажи мені. Тобі стане легше. – сказала я.
-Ти мене зненавидиш після того, що я тобі скажу. – сказав він тихо.
- Як тебе можна ненавидіти? Ти ж чудовий, добрий і такий справжній. – сказала я чесно.

Я дійсно так вважала і думала, адже це була правда. Крістіан і справді мене підтримував, допомагав, та був мені наче старший брат. Хоча я звісно хотіла, щоб він був більше ніж братом, ну і зовсім не братом.

Я відчувала до нього зовсім не дружні почуття та зовсім не хотіла нічого змінювати.

За останні тижні він став мені рідною людиною, без якої я не могла нічого зробити. Мені був потрібен він, його допомога та звісно його погляд, посмішка та взагалі весь він.

-Ти чудовий. Що такого ти міг зробити? Ти що, вбив когось? – запитала я усміхаючись.
Крістіан подивився на мене та усміхнувся.
-Ні. Але я зробив дещо гірше. – сказав він. – Я зрадив людину, котра довіряла мені й котра так надіялась на мене.
Сказав він і опустив очі.
-Я думаю, що та людина все зрозуміє і побачить тобі, щоб не сталось. – сказала я.
-Ти думаєш? – запитав він у мене і подивився дуже жалісно.
-Звісно. Коли ти обманюєш людину, це ще гірше, ніж коли мовчиш. – сказала я чесно.
Крістіан подивився на мене і встав з лавки. Підійшов до мене й обійняв за талію. Притягнув мене до себе і дивився у мої очі дуже стривожено.
-Софі, я маю тобі дещо розповісти. – сказав він.

Я дивилась у його очі, повні смутку, туги й відчаю, нічого не розуміла. Я не розуміла зовсім, що сталось і що могло статись.
Але те, що я почула далі змінило все моє життя. І я зрозуміла, що я дуже наївна і дурна. А все так і залишалось під контролем, як і раніше.

Два роки тому

Крістіан

Я вийшов з дуже дорогого автомобіля з пістолетом у руці, перевірив округ і дав напарнику знак, що все чисто.
Задні двері броньованого авто відкрились і вийшов старший чоловік з жінкою.
-Хороша робота, хлопці. – сказав чоловік і усміхнувся.

А ми з Енді подивились один на одного і беземоційно кивнули чоловікові.

Це була наша робота оберігати його і його сім’ю. Я працював охоронцем важливих людей вже п’ять років і дуже був задоволений. Робота важка, небезпечна та дуже виснажлива, але це було те, що мені потрібно. Це відвертало від дурних думок та від страждань. Та і гроші платили дуже хороші за таку роботу, кращі за будь – які інші. Так, ми працювали дуже багато, тренувалися та вчились дуже багато, але і мали потім все найкраще. Ми були охоронцями найвідоміших та найбагатших людей у світі й не жаліли про це. Я був задоволений, як ніхто, адже це було те, що мені приносило задоволення.

Поза роботою я або тренувався, або зависав у барі з колегами, адже нікого рідного у мене тут, у Нью – Йорку, не було. Я вже працював і жив тут п’ять років. Я любив це місто і знав його, як свої п’ять пальців.

Відразу після смерті батьків я переїхав сюди з Бруму, маленького містечка в Австралії. Я не хотів там жити, там все нагадувало про них, та про ту страшну автокатастрофу у якій я один вижив. Я не міг там більше знаходитись от і відправився далеко, далеко, аж на інший континент. І не пожалів. Хоча там у мене залишилась мамина сестра, дядько і кузени, мені було краще тут, за тисячі кілометрів від них.

Мій контракт тут вже добігав кінця і я вже мав пропозицію з іншого континенту, Європи. Я ніколи там не був, а тим більше у слов’янській країні. Я хотів поїхати туди, ну і тим більше зарплату обіцяли ще вищу ніж тут.

Я закінчив свою роботу у Нью-Йорку і сів у літак. Дванадцятигодинний переліт для мене був звичним, адже ми дуже багато літали та супроводжували людей, котрих потрібно було захищати. Ми часто з напарником залишались у тіні, і більшість родичів за нас і не знали, але ми не раз рятували їхні життя. І ніхто про це не знав. Лише потім дуже товсті конверти були нам віддякою.
-Як ти думаєш, хто цього разу нам попадеться? – запитав у мене напарник Енді.

Мені пощастило, нас з ним найняли вдвох і ми працювали завжди у команді. Зі всіх моїх колег, я дуже любив працювати з ним. Він багато не розмовляв, робив все по суті та прикривав, коли потрібно було, ну і я старався робити те ж саме.

-Не знаю, знову напевно якийсь багатий чувак хоче, щоб ми дивились за його дівкою, слідкували за дружиною, або просто стежили. – сказав я байдуже.
Мені дійсно було байдуже, яка це буде робота, головне, щоб платили гроші, забезпечили житлом і спортивним залом, а все решта дурниці.

-Надіюсь, а то набридло старих пердунів захищати. – сказав Енді й ми почали сміятися з ним. – Можливо ти собі нарешті знайдеш когось, кажуть там, дуже красиві дівчата.

Я подивився на Енді та зітхнув. Він знав, що з особистим життям у мене були проблеми. Тобто проблеми з вибором дівчат. Вони були або помішані на грошах, або занадто пафосні або дурні. А мені ні одна не потрібна була. Я мав з ними короткотривалі стосунки, але нічого серйозного не відбувалось і він про це знав.

Я вже і сам був не проти осісти трішки, пожити звичним життям, створити сім’ю. Грошей я вже заробив багато, вистачить на хороший бізнес і на нормальне життя. Але от людини коханої поруч не було.
-Ех, важко зараз з цим. – сказав я. – Всі хочуть мої гроші.
-І то правда. Але нічого, ти ще знайдеш свою людину. – сказав Енді.

Я подивився на нього й усміхнувся.
За кілька годин ми вийшли з літака, забрали наші сумки й попрямували до стоянки. Там біля входу на нас чекав великий чорний автомобіль. Ми точно знали, що це по нас і ми точно знали, що там, всередині сидить наш замовник.

Водій відкрив нам двері, ми сіли на місця і побачили перед собою чоловіка у дуже дорогому костюмі, йому було десь за п’ятдесят, але виглядав він дуже красиво і доглянуто. Видно було, що гроші у нього були й не мало.

-Доброго дня, джентльмени. Мене звуть Олександр, це я вас найняв. – сказав чоловік англійською з акцентом.
-Доброго дня. Мене звуть Крістіан, а це Енді. – відповів я чоловікові, а Енді лише кивнув.

-Тепер я розумію, чому саме вас рекомендували. Я бачив вас у дії, ви професіонали. – сказав чоловік і усміхнувся.

А ми з Енді сиділи й беземоційно дивились на чоловіка. Нам було все одно, хто він і що він робить, нам була цікава лише наша ціль.
-Давайте до справи. – сказав я. – Хто наша ціль, і що нам потрібно з нею робити?
-Молодці. Люблю професіоналів. – сказав чоловік і витягнув з теки кілька фото і віддав нам їх.

-Це моя донька, ви будете її охороняти й слідкувати за її нареченим. Мені здається, що він щось погане хоче їй зробити тому варто це перевірити. – почав чоловік розповідати. – Але одна умова, ні він, ні вона, ніхто інший не повинен вас бачити й чути. Ви повинні бути в тіні й один раз у тиждень мені про все доповідати, на цей номер. – і він простягнув нам листок з номером. – Для вас це реально зробити? – запитав він у нас.

Ми з Енді переглянулись і усміхнулись один до одного.

-Ми профі у цьому. – сказав нарешті Енді.
-Це наш профіль, ви звернулись по адресу. – сказав я.
-Чудово. Тоді можете братися до роботи, обіцяю, зарплата буде у вас дуже хороша. Головне для мене знайти того, хто хоче нашкодити моїй доньці. – сказав чоловік.

А я тим часом не чув вже його слів, я дивився на фотографію чорноволосої дівчини з дуже красивими, зеленими очима. Я знав, як бути професіоналом у своїй справі. Але я ніколи не міг подумати, що саме вона переверне мій світ, заставить змінитися безжальну машину, мене, і що вона стане моїм прокляттям.

Я не знав.