Ідеальне місце для життя.

Софія

Я стояла і дивилась на хлопця з дуже блакитними очима, наче океанами, і не могла ні слова промовити. Це був той хлопець з літака, котрий зі мною дуже ввічливо і красиво розмовляв. Та чий голос я хотіла чути ще і ще.

Зараз він стояв переді мною у весь ріст і я зрозуміла, що він досить таки високий. Ну напевно з моїм ростом, метр шістдесят, всі будуть високі, але він був не просто високий, він був масивний.

Його тіло було, здається, зі сталі. М’язи на руках було дуже яскраво видно, плоский живіт та накачані ноги. Він напевно був спортсменом. Ще плюс до того він мав усмішку та таку харизму, що аж випирала з нього.

І ще до того ж всього, він був добрий і дуже веселий.
-Ну так що, переслідуєш мене? – запитав він у мене.
-А? – знову була моя відповідь.
Мене наче переклинило.
Він почав сміятись дуже дзвінко та красиво. Я у житті не чула кращого сміху.
-Десь це я вже чув. – відповів він мені чистою англійською, без акценту.
Я опустила голову і зніяковіла. Я знову поводила себе, як недорозвинена.
-Ой, я бачу, ви вже познайомились. – сказав грубий голос з акцентом.

І коли я повернулась у сторону голосу, побачила Вільяма з жінкою.
-Це Олівія, моя дружина. – сказав Вільям. – А це мій племінник, Крістіан. – і показав він на хлопця, котрий кожного разу при зустрічі, змушував мене ніяковіти.
-Софія. – сказала я не впевнено. – Дуже Вам дякую за гостинність, я не знаю, що робила б без вас. – сказала я і звернулась до Олівії.

А жінка, на вигляд років п’ятдесяти, усміхнулась до мене, підійшла до мене й обійняла. Вона була трішки нижчою за мене зі смугою шкірою і дуже чорним волоссям. Очі її були дуже зелені, а сама вона нагадувала латиноамериканку.
-Ми дуже раді допомогти. – сказала вона і відпустила мене.

Я відразу себе відчула наче вдома. Наче ці люди все життя мене знали й ось я приїхала до них у гості. А не була чужою незнайомкою, котра наробила дурниць і заблукала у чужому місці.
-Завтра зранку я тобі покажу, де ти будеш працювати. Робота не легка, але цікава. – сказала Олівія.
-Дякую дуже. – відповіла я. – Роботи я не боюсь. – це була правда.
Хоча я ніде ніколи не працювала, але готова була до всього.

Вільям і Олівія провели мене у кухню, котра більше нагадувала закінчення гостинної й нагодували мене смачною домашньою їжею. Я була вдячна їм за це.

А от Крістіан стояв весь цей час на місці й не рухався. Він наче завмер. Пропав кудись запал у його очах, пропав грайливий настрій та взагалі він став якийсь дуже серйозний.

Він простояв ще кілька хвилин так, а потім буркнув щось незрозумілою мовою й пішов геть.
-Не звертай на нього увагу, він дивний якийсь сьогодні. – сказав Вільям і усміхнувся мені.
Я лише знизала плечима й усміхнулась у відповідь.

Потім вони показали мені свій будинок та познайомили з рештою жителів.
Вони познайомили мене зі своїми рідними дітьми. А їх було троє, старший син Ліам, середня донька Анна і ще менша донька Амелія.

Вони всі дуже гарно мене прийняли й раді були, що саме їхній батько мене зустрів, а не якийсь ненормальний чи волоцюга.
Ми дуже приємно з ними порозмовляли та я дізналася багато про їхнє маленьке містечко.

Виявляється тут колись дійсно жили ковбої, ось чому все так нагадує про ті часи. Вони обіцяли показати мені місто і всі його визначні місця.

Так ми посиділи з дівчатами, Анною та Амелією до самої ночі. Ліам просидів трішки з нами й пішов до своєї кімнати, де вони жили разом з Крістіаном. А ми з дівчатами сиділи й розмовляли.

Давно у мене не було таких розмов та ще й з незнайомими мені людьми. Я з перших секунд відчула, що ці люди дуже щирі та справжні зі мною. Вони дуже гарно до мене віднеслись, за це я буда дуже вдячна. А дівчата прийняли мене наче сестру, хоча бачили мене вперше у житті. Вільям навіть хотів віддати мені мої гроші за поїздку і перепрошував за те, що так себе повів, але я назад грошей не взяла. Він для мене зробив набагато більше.

Ми з дівчатами, як розговорились, то не могли зупинитись. Анна була на рік старшою від мене, їй було двадцять шість і вона жила у свого майбутнього чоловіка, а до батьків приходила час від часу, адже сумувала дуже за ними. Хоча вони жили недалеко один від одного.

Вона розповіла мені за свого нареченого Адама і що він дуже хороша людина, ну і звісно обіцяла познайомити нас.

А Амелія була на рік меншою від мене, їй було двадцять чотири й вона була самотня. Вона займалась місцевим кафе з мамою і була вся у роботі. Їй було не до хлопців. Хоча за словами Анни, вона мала дуже багато прихильників.

Ще б, дівчата мали дуже красиву зовнішність. Їхнє чорне і кудряве волосся було в ідеальному стані, таке враження, що вони ходили у салони красоти щодня. Шкіра у них була смугла, як у Вільяма, а очі зелені, як в Олівії. А про фігури я мовчала. Я ховалась за ними своєю худобою. Я була дуже худою, а вони мали все, що потрібно. Ну одним словом дівчата – моделі.

Вони від природи мали ідеальну шкіру, тіло та волосся. Ну і звісно характер у них був ще той. Але я рада була, що саме вони прийняли мене.

Я також їм розповіла про своє життя, але упустила дуже пікантні подробиці й дуже цікаві факти. Загалом я розповіла все, що і Вільяму.

Так ми розмовляли дуже довго, аж поки Олівія не прийшла і не вигнала нас у кімнату Амелії.

Це була невеличка кімната з мінімальним декором та мінімальною кількістю меблів. Тут було лише два ліжка, тумба і шафа. І також вони доставили мені ще одне ліжко, схоже на гамак, але з дерева.

Я оглянулась і дуже здивувалась. Це було зовсім не те, до чого я звикла. Я звикла до розкоші та до комфорту, а тут цього всього не було. Тут була повна протилежність. Але чомусь саме тут я почувала себе наче вдома. Наче мене тут чекали й раді мені, як нікому.

Я прилягла на своє «ліжко», воно було тверде і дуже незручне, але я нікому про це не сказала. Вільям і Олівія і так зробили для мене дуже багато. А дівчата допомогли розкласти речі, хоча їх було не багато.
Я лежала і чула, як дівчата засинали по черзі. А я ніяк не могла відключитись.

Для мене дивно було все, що відбувалось навколо. Я була не просто здивована, я була шокована. Люди, чужі абсолютно мені, відносились до мене набагато краще, ніж рідня. Не знаючи зовсім мене вони допомогли та запропонували житло та роботу. Це було для мене щось грандіозне і магічне. Але це була реальність.

Я відразу відчула їхню підтримку та розуміння. І звісно бажання допомогти. Я зрозуміла, що ці люди ніколи не зашкодять мені, адже вони були людьми з великої літери.

Так у думках я заплющила очі й заснула. Завтра буде новий день і він обіцяє бути досить цікавим.

Я ніколи у житті не думала, що ніч може бути такою короткою, а ранок таким важким, як сьогодні.

Мені здалось, я тільки розплющила очі, як через мить я вже чула голоси дівчат і Олівії, котрі звали мене і казали збиратись на роботу.

Я дуже важко встала, привела себе у порядок і вийшла до них. На вулиці тільки тільки почало світліти.
-Котра година зараз? – запитала я прикриваючи рот рукою.
-П’ята ранку. Нам варто поспішати. – сказала Олівія дуже строго.
Дівчата швиденько взяли свої сумки й показали мені на вихід.
Я вийшла з ними на вулицю і сіла у стареньке авто, за кермом котрого був Ліам.
-Ну привіт, дівчатка. – сказав він і усміхнувся.

Ліам був досить привабливим молодим чоловіком, щось у ньому притягувало жінок. Він мав образ типового американця, але зі смуглішою шкірою.

Він усміхнувся до нас і завів мотор. Машина рушила з місця. І вже за кілька хвилин ми приїхали до місця роботи.
Це було маленьке, затишне кафе, на березі океану.

Ми вийшли з авто й Анна пішла мені показувати де все знаходиться. Вона показала мені кухню, вбиральню і місця для відвідувачів. Це було просте в інтер'єрі, але дуже атмосферне кафе. Тут не було нічого незвичного, звичайні лави, просто столи та легкий декор з квітів та морських камінців. Але атмосфера тут була така, як і у домі Олівії. Я почувала себе, наче вдома.
Я обійшла все навкруги й раптом мій погляд впав на вигляд з тераси. Це було щось неймовірне.

Ранішнє сонце щойно з'явилось з-за обрію і помаленьку викочувалось з-під океану.

Його рожево-червоне світло відбивалось у воді й це було щось неймовірне. Океан був тихим та мирним, наче допомагав сонцю вийти у світ і почати гріти все навколо. Це було магічно.

Я бачила дуже багато заходів сонця у своєму житті й жодного сходу. І це було варте того, щоб встати о п’ятій ранку. Це було неймовірне видовище.
-Подобається? – запитав раптом оксамитовий, ніжний і водночас хриплий голос поруч з моїм вухом.
-А? – злякалась я й аж відскочила.
-Це що фішка така у тебе? На всі запитання відповідати «а»? Не набридло? – запитав Крістіан у мене і театрально закотив очі.
-А у тебе така звичка підкрадатись зненацька і лякати мене? Не набридло? – сказала я і скопіювала його поведінку.
Він зосередив свій погляд на мені і його очі звузились, вивчаючи мене.
-А ти не така проста, як здаєшся, міс серйозність. – сказав він і я побачила, як у його очах загорівся вогник.
Я зіщулила очі й подивилась на нього підозріло.

Так ми стояли кілька хвилин, аж поки Анна не позвала мене працювати.

Як виявилось, я мала бути офіціанткою. А так, як це був мій перший день на справжній роботі і я нічого до того подібного не робила, то все валилось у мене з рук. То я стакан переверну, то їжу не донесу, то спотикнусь, то ще щось і ще щось. І так було цілий день, аж до самого вечора.

Олівія була дуже лояльною і з розумінням до мене відносилась, дівчата допомагали й підказували. І тільки один Крістіан сміявся з мене і кепкував. То якусь фразу недолугу кине у мою сторону, то почне сміятися з мене, то ще щось і ще щось.

Мене не так розлютило й обурило те, що у мене нічого не вийшло, як його зневага і насмішка.

Так йшли дні за днями і я вже була тут тиждень часу. З кожним днем я любила це місце все більше і більше. Мені подобалось тут все більше і більше.

Анна й Амелія стали для мене, як сестри. Олівія та Вільям, як батьки. Вони всі мене підтримували й дуже допомагали. Ліам намагався залицятись до мене, але я дала йому зрозуміти, що він не мій тип. Хоча хлопець здається, цього не розумів і не полишав надій. Але я вирішила, що з мене досить стосунків.

Робота була важка, найважче було вставати о четвертій ранку і вже стояти на ногах о п’ятій. І так до дев’ятої, десятої вечора. Приходивши додому я валилась з ніг. Це було дуже важко, фізично, але я отримувала шалене задоволення від цього, я була щаслива, як ніколи. Робота мені подобалась, гроші не великі, але я працювала поруч з дуже хорошими людьми, котрі були мені сім’єю. І я робила успіхи у роботі. Вже не била тарілки, не розкидала їжу та доносила її до клієнтів.

А от Крістіан за цей час показав себе у всій своїй красі. Він кепкував постійно наді мною, хоча сам нічого і не робив, лише був постійно поруч. І основне те, що у найгірші моменти він все бачив. А коли я щось хороше робила чи був успіх то ні. Він кидав у мою сторону різні дивні фрази та висловлювання, котрі мене дивували, розлючували або навпаки тішили.

Я не розуміла, що твориться у голові цього хлопця і ким він взагалі був насправді. Він був наче невідома книга, котру так хотілось прочитати. А шансу ніяк не випадало.
І ось після важкого дня я залишилась на березі океану, сіла на пісок та дивилась на місячне світло, котре так красиво відображалось у нічному океані. Олівія дала мені вихідний завтра, отже нарешті я зможу виспатись.

Я сиділа і підійняла очі до неба. Там були мільярди зірок і кожна з них була унікальна. Я лягла на пісок і насолоджувалась шумом води. Я дуже рідко підіймала очі до неба і дуже дарма. Такої краси я ніколи у житті не бачила.
-Тут небо особливе. – сказав знову оксамитовий голос біля мене.

Але я вже не злякалась, я вже звикла до його тихого пересування та дуже раптового появу.
-Я це вже зрозуміла. – сказала я і не змінила свою позу, я так і лежала, дивлячись на зорі.
-Оу, нова реакція. – сказав він і ліг поруч зі мною на пісок. – Ви вмієте дивувати, міс серйозність.
-Чому ти мене так називаєш? – запитала нарешті я.

Мені дуже не подобалось те, що він мене так називає, наче я була постійно сумною і серйозною. Це було дуже неприємно, адже я такою не була.
-Ні, ти така є. Тому я тебе так називаю. – сказав Крістіан спокійно.
-Ти що, вмієш читати думки??? – запитала я й аж підійнялась на ліктях.

Крістіан лежав розслаблено на спині і я побачила, як усмішка повільно почала появлятись на його обличчі.
-Ні, але ти дуже передбачувана. Всі твої дії можна здогадатися лише глянувши на тебе. Ти дуже нудна. – сказав він.

А мені стало дуже образливо. Хоча я розуміла, що він прочитав мене, як книгу.

Дійсно, я була передбачувана і розраховувала всі свої кроки наперед, ніколи нічого зненацька не робила.
-Ти помиляєшся. – сказала я злісно.
-Ні, не помиляюсь, і ти це знаєш. – сказав він знову розслаблено. – Ти не вмієш ловити кайфу від життя, ти все робиш по плану, а так жити не можна. Так ти ніколи не відчуєш задоволення від життя, його драйву і ніколи не зрозумієш, для чого ми живемо.

Сказав Крістіан серйозно. А мене його слова обурили й дуже розізлили. Та хто він такий, щоб казати мені, як жити? І як живу я???

-Ніби ти вмієш жити, містере явміютебепідколоти й посміятись над твоєю невдачею?! Ніби ти вмієш це робити?! – розлючено прокричала вже я.
Крістіан підійнявся на ліктях і я побачила у його очах яскраві іскри, у котрих було відображення океану.
-Повір мені, - він став у мить дуже серйозним. – Я за останні місяці напевно жив більше, ніж ти за всі свої двадцять п’ять років. І це не справа у пригодах, я просто вмію ловити кайф від життя, а ти – ні. – сказав він вже більш лагідно.
А я дивилась у його блакитні очі та не витримала, опустила погляд. Адже знала, що він правий. Він у всьому правий. Я дійсно ніколи не жила, я існувала за правилами і ніколи їх не порушувала. Я завжди жила так, як хоче того хтось, а не я сама. Я завжди ставила собі рамки, котрі не могла порушити й не вміла.
-Чого ти хочеш, Софі? – запитав у мене Крістіан і подивився прямо у мої очі.

І це питання, від майже незнайомого хлопця, ввело мене у ступор. Я не знала, що відповісти й не знала, як пояснити. Тому я сказала лише просту фразу:
-Я хочу жити, а не існувати. – сказала я і глянула у його блакитні очі, наче океани.
Він подивився на мене і легка посмішка появилась на таких красивих губах, але це була не насмішка, це була добра і щира посмішка.
-Покажи мені, як це - жити. Навчи мене. Покажи мені, що таке життя. – попросила я у нього.

Вперше у житті я просила у незнайомої людини те, що ніколи не наважилася попросити в інших. Вперше у житті я зробила те, що мені підказувало серце і не помилилась.

Крістіан подивився на мене, усміхнувся і сказав:
-Будь готова завтра з самого ранку, почнемо твоє справжнє життя.
Сказав він, встав і пішов геть.

А я залишилась і ще трішки посиділа на березі.

Я не знала, що буде далі, що буде завтра, але те, що сталось потім, перевернуло моє життя з ніг на голову. І я зрозуміла, що до того я дійсно не жила, а існувала.