Рішення.

Софія

Я стояла та дивилась на себе у дзеркало. На мені було біле, наче сніг, плаття. Пишне, красиве з багатьма камінчиками та з ідеальним дуже довгим шлейфом. Плаття було саме дуже дороге та красиве з пишною, сатиновою спідницею та корсетом, котрий дуже красиво підкреслював мою фігуру. На голові красувалась корона та з неї звисала донизу фата обшита мереживом. Також на мені були прикраси зі справжніх діамантів та звичайно ж туфлі, якогось відомого бренду і такі за ціною, наче самі з діамантів. Макіяж і зачіска були зроблені в одному з найдорожчих салонів нашого міста. Я стояла і дивилась на себе, перед очима я бачила дівчину, у котрої було все, що потрібно для ідеального життя.

Я мала хорошу роботу, працювала у комп’ютерній компанії свого батька, та скоро мала зайняти його місце, хоча майже нічого не розуміла у цьому. Також у мене були заможні та багаті батьки, котрі подарували мені машину, квартиру, та все, що тільки можна. Не говорячи вже про одяг, аксесуари та взуття. Його у мене ну дуже багато.

Ну і звісно я мала багатого та заможного нареченого, котрий дарував мені дорогі подарунки, возив мене на острови, мало не кожного місяця та робив все для мене. Наче все було ідеально, ми зустрічались з ним вже досить довго і логічно все йшло до весілля.

Але я почувала себе чужою у цьому світі, я почувала себе не у своїй тарілці, я була наче замкнута у золотій клітці з якої мене ніхто не хотів відпускати та і вибору ніхто не давав. Мама постійно наполягала на тому, щоб я займала місце батька, адже це дуже перспективно, а тато лише хитав головою, він знав, що я все одно рано чи пізно буду слухати маму. Вона у нас головна.

Моє життя було ідеальним, на перший погляд, але я хотіла чогось іншого. Все своє життя я робила те, що мені наказували, або добровільно примусово радили. Я хотіла піти на дизайнера, батьки, мама, забракували цю ідею і відправили навчатись на програміста, адже яке майбутнє у дизайнера? Ніякого. А от у програміста величезне, та ще й з батьковою компанією.

Я не хотіла зустрічатись з Олексієм, це мій наречений. Але батьки наполегливо мене з ним зводили. Як так, що донька президента компанії не хоче зустрічатись з сином однієї з конкурентних компаній? Вони наполегливо мені говорили, що коли об’єднаються компанії, тоді стане життя ще кращим і вони стануть у рази багатшими. Так і сталось, після того, як ми зійшлись. Я не хотіла цього, але згодом звикла до нового статусу та до людини поруч.

Олексій був дуже хорошим чоловіком, милим та справжнім професіоналом. Але він був занадто помішаним на своїй роботі. У нього на роботі була робота, вдома робота ну і звісно на відпочинку, або поруч зі мною, він ніколи про неї не забував. Він постійно розв'язував якісь питання, дзвонив комусь та вплутував мене в це. А я лише дивилась на нього і нічого не розуміла. Тоді він брав все у свої руки та розв'язував всі проблеми.

Ось таким і було моє життя. Я звикла до нього, а він здається до мене. І коли батьки заговорили про весілля, я була не здивована. Він навіть пропозиції мені не робив, а лише сказав: «Ну що, готуємось до весілля? Всі цього чекають вже давно». І у мене не було вибору, я погодилась. Все йшло ніби, як по маслу. По плану.

Але не по моєму, а по-їхньому. У мене було таке враження, що замість мене всі все вирішують, а мені на хвильку майже двадцять п’ять. А я у тому житті ще ні разу не приймала рішень і не робила нічого сама. Постійно мама вирішувала за мене все або Олексій.

І навіть зараз я стояла у чудовій, дорогій сукні, котру обрала моя мама. Зачіска, макіяж та все решта також вона обирала. Не говорячи вже про саме весілля, місце проведення, декорації та про все, що відбувається у моєму житті. Все за мене вирішував хтось.

А чого я хочу? Ніхто ніколи не запитував та не намагався дізнатись. Чого хоче моя душа?

Чи хочу я тут стояти, вийти й залишитись назавжди у тому світі? Чи хочу я цього? Чи хочу я вийти заміж за чоловіка, котрий буде все життя дивитись в екран комп’ютера чи телефону? Чи хочу я так жити?

Я задавала собі ці питання останні кілька днів і дуже боялась почути відповіді на них, адже я знала, що вони будуть зовсім невтішні для інших. Але можливо вони стануть чимось новим та кардинально іншим для мене.

-Доню, ти готова? – запитала мама, котра вийшла з іншої, суміжної до моєї кімнати. -А? – не зрозуміла я та обернулась до неї лицем. Я швидко прийшла до тями зі своїх роздумів і усміхнулась їй. -О Боже! Яка ти красуня!!! Справжня принцеса!!! – почала кричати мама і плескати у долоні. -Мам, перестань. – сказала я тихо. Вона не звертала увагу на мене і продовжувала плескати у долоні й повторювати, яка я красива. Потім вона позвала своїх подруг і вони почали по черзі зі мною фотографуватись. Це було схоже на ярмарок, на котрому я була якимось монументом, або відомою особистістю. Мені було неприємно і дуже некомфортно. Я почувала себе лялькою, за котру все роблять і вирішують. Я почувала себе маріонеткою, котрою і була.

Насилу переживши напад маминих друзів, я залишилась у кімнаті сама, адже вони пішли поправляти свій дорогий макіяж і зачіски, зроблені за сотні доларів. Мама також кудись зникла і я дякувала всесвіту за це. Я її дуже любила, але інколи вона була занадто настирною і впертою.

Я стояла і знову дивилась на себе. Це була чужа людина, зовсім чужа, там у дзеркалі. Я дивилась на дівчину у дорогому весільному вбранні й не впізнавала себе. Це була не я, це була штучно створена людина й особистість. -Софія, ти готова? – заглянув до моєї кімнати батько й усміхнувся. Я обернулась до нього і подивилась на чоловіка, котрому могла довіряти.

Так, мій батько був президентом дуже великої компанії, але він був дуже добрим та щирим до мене. Він був моїм другом, порадником та опорою. Він завжди мене підтримував та намагався навіть перечити мамі, хоча це було дуже важко. -Що сталось, доню? – запитав він у мене і зайшов у кімнату, закривши двері. -Я не знаю, тату, я почуваю себе жахливо. – відповіла я чесно. -Може покликати лікаря? – стурбовано запитав він. – Що тобі болить, доню? -Нічого, тату, не болить. – сказала я й опустила голову донизу. – Але я..... Але я не закінчила. Він підійшов до мене ближче, глянув на мене і підійняв мою голову за підборіддя, так, щоб я подивилась йому в очі.

Він довго дивився на мене і не відривав погляду. Ми обоє мовчали. Я дивилась у його сірі очі й бачила у них доброту, любов, розуміння та підтримку. Це все, що мені потрібно було у цей момент. Так здається минуло кілька хвилин. А потім від дуже тепло усміхнувся й обійняв мене. Так ми простояли ще кілька хвилин і він відпустив мене.

Він направився до виходу мовчки, але перед, як вийти, глянув на мене і сказав: -Ти коваль своєї долі, доню. Не роби ніколи того, про що будеш жалкувати все життя. Він обернувся і вийшов у двері.

А я знову глянула на себе у дзеркало і зрозуміла, що це зовсім не те, що мені потрібно було. Я не хотіла так жити. Це ті слова, котрі мені потрібно було, щоб хтось сказав. Це був поштовх до чогось нового, незвіданого та такого справжнього. Я подивилась на себе та усміхнулась. Правильно батько сказав, я коваль своєї долі і я хочу її змінити. Я не хочу жити у золотій клітці все життя, я хочу бути вільною.

Я підійшла до дверей і закрила їх зсередини, щоб ніхто не зайшов. Потім я дуже швидко зняла всі прикраси, фату та плаття. Хоча це було зовсім не легкою, перукарі постарались, фата була намертво причеплена. Але мені таки вдалось її здерти з голови. Я зняла швидко плаття та туфлі, котрі були дуже незручні, на дуже високих підборах.

Переодягнулась у джинси та кросівки, котрі так ненавиділа моя мама.

Я швидко знайшла листок паперу та ручку і написала лист Олексієві. Я просила вибачення і побажала йому знайти кращу за себе, адже я такого, як він, не заслуговує. Мамі та татові я не залишила лист, адже знала, що мама буде біситись, а батько лише усміхатись. Я зняла обручку, котра здається тиснула мені дуже давно, залишила її на листку паперу і відкрила вікно.

Свіже повітря було наче подихом у нове життя, наче тим, що я так давно хотіла. Я вдихнула його і зрозуміла, назад дороги не має. Це мій єдиний, безповоротний шанс. Я останній раз обернулась, глянула на свої речі та на записку, залишену на столі. Та зрозуміла, що я таки роблю все вірно. Я цього дуже хочу.

Я повернулась у сторону вулиці й стрибнула з вікна на ідеально рівний газон.

Потім я швидко побігла до зупинки, сіла вперше у житті, у міський транспорт та поїхала до себе додому. Мені варто було зібрати хоч якісь речі.

Це було найбожевільніше, що я робила у житті, але я знала, назад дороги не має. Я мусила щось змінити, я не могла більше так жити. Я хотіла свободи.

Як тільки я доїхала до нашого особняка, швидко забігла у свою кімнату, зібрала найнеобхідніші речі, взяла гроші, котрі відкладала собі й вибігла з дому. Добре, що сьогодні всі слуги та робочі мали вихідний. А то прийшлося б відповідати на безглузді запитання.

Я швидко сіла знову у міський транспорт і поїхала до аеропорту. Я знала, що мені потрібно зникнути, щоб ніхто не знайшов і щоб навіть не шукали, хоча вони будуть. Я знала, що мені варто поїхати туди, де я раніше ніколи не була та у таке містечко, де ніхто мене не знайде. Я поняття не мала, для чого це роблю. Але внутрішній голос казав мені, що це єдине правильне рішення і я повинна була його прийняти. Я повинна була змінити своє життя.

Я швидко доїхала до аеропорту та побігла до стійки реєстрації.

-Доброго дня, міс, Вам допомогти? – запитала у мене дівчина у костюмі. -Доброго дня. Мені потрібен квиток.... Ем.... Кудись далеко. – сказала я не рішуче. Дівчина підійняла очі на мене та усміхнулась. -Куди саме Ви хочете летіти міс? – запитала дівчина.

Я поняття не мала, що відповісти дівчині та куди взагалі я хочу. Я знала одне, хочу я кудись далеко. Де мене ніхто не знайде.

-А куди відправляється наступний рейс? – запитала я зненацька.

Дівчина здивовано на мене глянула й опустила погляд у комп’ютер. Вона кілька хвилин щось там дивилась, а потім сказала: -Наступний літак відправляється до Австралії, міста Брум.

Я здивовано на неї глянула й усміхнулась. Ідеально.

-Чудово, беру. – сказала я. Дівчина глянула на мене й усміхнулась. -Вам дуже пощастило, це останнє місце на цей рейс. – сказала вона за кілька хвилин і передала мені квиток.

Я пройшла всі контролі й пішла до зали очікування.

Тримаючи білет у руці я дивилась на нього і думала, як я змінила своє життя. Всього кілька годин тому я була зовсім іншою особою, а зараз я хочу летіти світ за очі та змінити все. А чи правильно це? Чи не пожалкую я про своє рішення?

Я задумалась над тим, що сталось зі мною за останні кілька годин і була шокована. Але я вирішила, що краще зроблю щось і буду шкодувати, ніж не зроблю і буду ще більше мучити себе. Я далі так жити не могла, отже це мій єдиний вихід.

Я сиділа і думала, а потім здригнулась, коли голос у динаміках прозвучав. Оголосили про мій рейс, я встала і пройшла до реєстрації, а потім автобус повіз мене до літака.

Це був звичайну пасажирський літак, не великий, на людей вісімдесят, не більше. Я такими ніколи не літала, переважно це були завжди бізнес-класи, а тут був економ. Хоча почувала себе я дуже зручно.

Я сіла, пристебнулась і слухала інструктаж стюардес. Я з захопленням слухала їх, хоча вже на пам’ять знала, що вони розповідають і що будуть далі показувати. Вони закінчили інструктаж і пішли до своїх місць.

А потім літак підійнявся у небо і поніс мене у далеку Австралію.

У країну, котра змінила моє життя до невпізнанності. У країну, котра показала мені, що гроші далеко не головне у житті. У країну, котра стала мені домом, з першої секунди мого перебування там.