Метушня в коридорі

У передпокої будинку тітоньки Джоанни було чарівне дзеркало.

Здоровенне, у золотавій рамі й геть таємниче. Воно знічев’я висіло на стіні.

Рубі Піліґрим глипала на нього.

— Ні, ну ти просто подивись! — обурювалась вона. — Висить собі, як шматок скла! Ніби воно має тільки віддзеркалювати і все!

— Але воно і має віддзеркалювати, — ­озвався Алекс, її брат. — Просто… воно деколи ще й дозволяє мандрувати в часі.

Так воно й було. Інколи у дзеркалі з’являлося зображення іншого будинку Еплкот, із минулих часів. Торік улітку вони потрапили в 1912 рік і допомогли вберегти коштовну золоту чашу. Рубі й досі не визначилась, які в неї були враження від цієї пригоди. Їй водночас і сподобалось, і ні. Так, мандрівка в часі була чудова, але… дуже, дуже страшна. Дівчинка вже була певна, що вони назавжди залишаться у 1912 році і їм доведеться оселитися в робітному домі та…

Від думок про це шкіра вкривалась сиротами.

Відтак, просто на Різдво, вони повернулися в минуле, у будинок Еплкот 1872 року. І святкували геть на вікторіанський манір: їм перепав сливовий пудинг, вони каталися на ковзанах на замерзлому озері та бавилися в шаради. Там на них теж чигала небезпека, але ця пригода була неймовірна.

Рубі не хотілося визнавати, але вона скучила за пригодами. Рік минув у напхом напханій і галасливій школі крихітного містечка на півночі, де школярів цікавило тільки твоє взуття, музичний смак і хто кому подобався. Через це Рубі постійно поверталася думками в минуле, де панувала магія, здійснювалися бажання, а її ровесниці ходили у фартушках і довгих спідницях. Вони не переймалися через макіяж, вищипування брів та неголені ноги. Рубі нізащо б не сказала вголос, але в минулому було спокійно.

Зараз настали канікули. Вони приїхали в будинок тітоньки Джоанни на весілля свого кузена і залишилися ще на кілька днів, бо їхні батьки допомагали тітоньці лагодити будинок. І цього разу…

Цього разу Рубі не зводила очей зі скля­ної поверхні, сподіваючись, що вона от-от вкриється брижами.

— А я була впевнена, що воно знову зміниться, — озвалась дівчинка. — Але чого б це? Ми ж нічим не особливі, правда?

— Схоже на те, — скрушно зітхнув Алекс.

Вони знову глянули на дзеркало.

У ньому відбивалася інша кімната.

— Овва! — тільки й сказала Рубі.

Стало цілком зрозуміло, що кімната у дзеркалі точно не була в будинку Еплкот. Вочевидь, вона розташовувалась у якомусь пишному маєтку. На блакитних стінах — високі вікна, за якими розкинувся королівський садок. Під ними виднівся химерний камін, а на полиці над ним стояли величезні золоті свічники. Проте Рубі не встигла все детально розглянути, бо у дзеркалі враз з’явилась людина.

Це була дуже (неймовірно!) ошатна жінка у довгій пишній сукні, для якої точно знадобилося чимало винахідливих дрібничок, щоб вона виглядала природно. Принаймні Рубі так подумала. Талія жінки була завтовшки з соломинку: мабуть, на ній затягнули корсет. А її волосся, хоч і виглядало розпущеним, було хитромудро заплетене. Десь висіло кілька кучериків, десь випиналась якась ґулька. А ще воно було геть дивного світло-сірого кольору, ніби хтось присипав його пудрою.

Капелюшок у неї теж був мудруватий, вкритий чималою кількістю мереживних деталей, і ще більше мережива на шиї, на рукавах виднілися стрічки, а взуття було оздоблене маленькими трояндочками. Вона мала вигляд заможної пані, яка зранку витратила цілу годину, щоб вбратися, наче багата доярка.

Здавалося, вона була у паніці. Жінка кри­чала і тягнула когось, хто ще залишався поза рамою. Алекс і Рубі не чули, що вона казала, але жінка ніби благала того, кого їм не було видно. Вона несподівано позадкувала, і діти побачили іншу людину. Це був хлопчик, ровесник Рубі або й старший. Він був одягнений у синій костюм і жилет, короткі й вузькі штанці до колін, білі панчохи й сині черевички з блискучими срібними пряжками. Його кошлате русяве волосся торкалося пле­чей. Хлопчик теж був нажаханий. Він істерично кричав і ридав, розмахуючи руками поперед себе. Мати вхопила його за руки, опустила їх і тоді…

Тоді вони боком повалилися на дзеркало.

І щезли.

— Куди вони поділися? — похопилася Рубі. Вона зіскочила з підвіконня. — Вони мали опинитися тут! Хіба ні? Хіба ж вони не мали потрапити сюди? Де вони?

— Звідки мені знати? — озвався Алекс. І додав: — Дивися!

У дзеркалі з’явилася ще одна людина. Це була дівчина, якій на вигляд могло бути чотирнадцять, а може, й дев’ятнад­цять. Одяг у неї був простіший: довга й скромна сукня, а волосся, хоч і кучеряве, не було заплетене так вишукано. Вона підбігла до дзеркала і ­вибалушила­ очі від подиву. Алекс був упевнений, що незнайомка їх бачила. Вона витріщалась на нього.

Діти мимоволі підступили ближче до дзер­кала. Підійшли так близько, що могли б простягнути руку й торкнутися дівчини, якби захотіли. Цей момент, коли вони троє стояли й пильно роздивлялися одне одного, видавався навдивовижу заповітним та інтимним. Лише скло було для них перепоною. Рубі не сміла рухатися — боялася, що панна зникне. Хто вона така? Що сталося?