Розділ 2

Першою моєю думкою було те, що мене зурочили. Та ні! Прокляли. Точно, найстрашнішим прокляттям – не знайти спокою ніколи та влипати в неприємності повсякчас.

Це ж просто неможливо. Минулого разу такий Поклик мав найнесподіваніші наслідки. Хоча… може цього разу все минеться. Просто допоможу тому, хто цього потребує і все.

Боги, кого я обдурюю? З моїм щастям, в кращому випадку, знову отримаю чергові неприємності.

Але ноги вже несли мене у невідомому напрямку майже незнайомого мені міста. Зараз я навіть шкодувала, що не вивчала його краще: не прогулювалась вузькими, але неймовірно жвавими вуличками, не звертала уваги на його красу та особливості. Адже після того мені ще вибратись звідси потрібно. Згадуючи минулий раз, велика ймовірність опинитись казна-де та потім ще й пораненого на собі тягнути. Закляття виклику вартових та цілителів у цьому місті мені не довірили, як в Горенґвілі.

Але мої побоювання були марні. Більш того, наближаючись до хлопця, що помирав, я все чіткіше відмічала зміни навкруги: більше квітів, ліхтарів, ліани та плющ на стінах, одяг та прикраси лер та лерів. Отже, район не бідний. Тут вартових по сім осіб на вулицю мало б бути. Так що могло такого статись?

Дивно все це. Але обміркувати все, як слід, не вийшло. Нутрощі знову звело судомою, груди розривало від болю. Проклятий дар! Від нього одні проблеми вічно!

І я вже не йшла, а просто зірвавшись на біг, мчала, наледве не збиваючи з ніг перехожих та заробляючи ще кілька прокльонів до наявних.

Місце з якого йшов Поклик виявилося заднім двором якогось маєтку. Тобто не якогось, а... розкішного, дорогого та древнього, як сам світ. Очевидно він належав якомусь аристократові. І якщо без дозволу чи запрошення проникнути, навіть на заднє подвір'я, мені не уникнути проблем з вартовими, а може навіть слідчими. А воно мені потрібно? І…

І не картаючись взагалі сумнівами, я з легкістю злодюжки перемахнула черга увитий пурпурним плющем кам'яний паркан. Завмерла, чекаючи нападу якщо не охоронних заклять, то хоч сторожових псів. Але не помітивши ні того, ні іншого, взялася за пошуки безпосередньо жертви.

Кущі, розарії, фонтани, дерева… все це освітлювало тільки місячне світло, що дивно для міста, де просто обожнюють ліхтарі та світильники. Тут світильники та свічки були такою ж необхідністю, як хліб, вода та сіль. І частково я розуміла чому – Сторенг місто цілителів та світлої магії, а у темний час доби вони стають слабшими. З пари світильників та свічок не назбираєш світла на якесь містке заклинання. А от коли все навколо сяє…

Але навіть такого світла, а ще відчуттів вистачило, щоб помітити тіло за десяток кроків від мене.

Я не одразу зрозуміла навіть, що це людина. Нерухоме тіло лежало долілиць, розкинувши руки. Чорний плащ з широким капюшоном закривав його від стороннього ока, немов тут його просто залишили помирати. І зізнаюся, я б також пройшла повз та не помітила його навіть вдень, якби не палюче відчуття всередині мене.

Дізнатись би що тут такого сталось. Можливо, просто зраджений чоловік помстився коханцеві дружини? А можливо…

Стоп! Мене це не цікавить. Я більше нікуди не влізу, навчатимусь, отримаю доступ до архіву та знайду дорогу Страхан. І в жодному… ЖОДНОМУ випадку не влізатиму не у свої справи.

От тільки цьому нещасному допоможу і все.

Заклинання сканування злетіло з пальців майже одночасно з останньою думкою. Але наближатися відразу я не наважилася поки «відлуння» не повернулося і не принесло мені всі необхідні відомості. Відчуття, що все це зі мною вже відбувалось одного разу осідало сіллю на язику. Захотілося озирнутися і перевірити, чи не дивиться мені в спину темний маг з чорними вензелями на шиї та поглядом, що пронизує до глибини душі. Але в той самий час мені не потрібно було озиратися, щоб чітко розуміти – його там немає. І не буде.

сканувальне заклинання слухняно видало мені чоловіка, що помирав, з усіма його дитячими хворобами, вибитим плечем, зламаною колись ногою, раною живота, що зарубцювалася, від меча і від болта в плече... слідами магічного лікування. Хто він у демона такий взагалі?

Здається, це не нещасний коханець, а якийсь злочинець. І я точно пошкодую, що хоч не спробувала піти одразу. Але надто він мене вже зацікавив.

Річ у тому, що жодної рани, хвороби, інфекції чи отрути у його тілі не знайшлося. Тобто я абсолютно не розуміла, від чого він вирішив так різко помирати.

А він умирав. Абсолютно точно. Про це мене попереджав не тільки Поклик життя, а й сканувальне заклинання, що описало мені ситуацію, як дуже плачевну. Життя витікало з нього стрімко. І що з цим робити я просто гадки не мала.

Нічого не придумавши краще, ніж накласти на нього заморожування, я наблизилася до чоловіка, присіла навпочіпки вдивляючись в обличчя. І спочатку злякалася, надто знайомими були риси обличчя, вензеля на шиї… але, придивившись, зрозуміла, що все ж ні. І це не вензелі, а чорні вени, що проступили під шкірою і перетворювали мого пацієнта на чудовисько. У нього навіть губи та нігті почорніли.

Боюся уявити, що це взагалі могло бути.

Але, здається, знала, хто мав значно більше знань, ніж я. Тільки треба придумати, як його дотягнути в потрібне мені місце.

Ну, це я так подумала, що можу його кудись доставити. Насправді з'ясувалося, що на вигляд дрібнуватий та досить сухенький чоловік під закляттям часткового стазису практично не переміщуваний. Дотягнути мені його ще якось вдалося до хвіртки, яку я насилу знайшла взагалі. І навіть витягти за межі дворика... і все. Мої сили вичерпались на цьому. Як його дотягнути до потрібного будинку?