Розділ 1

– Могла би хоч очі підфарбувати. Сукню вдягти… – невдоволено критикувала мій образ моя роботодателька лера Стефая Мертклон. – Ти наче не на побачення, а казна-куди зібралась взагалі. Дивно виглядаєш.

Це все вона говорила час від часу відриваючи погляд від маленьких терезів на яких зважувала інгредієнти для рецептурного зілля.

Лера Стефая Мертклон – стала моїм рятівником в абсолютно чужому місті. Дала мені роботу, житло за помірну вартість та… взялась влаштувати моє особисте життя. Останнє було зайвим, але, виявилось, що саме ця жінка не вміє відступатись від вже обраної цілі.

Власне, саме її стараннями я зараз збиралась надвечір на побачення. Тобто, це вона вважає, що вечеря з одногрупником – побачення. Принаймні, я би воліла називати це просто спільною вечерею. В моїй уяві не вимальовувалась навіть можливість якихось стосунків. Навіть думати про щось таке було боляче. І я швидко відмахнулась від образу чорноокого темного мага, що переслідував мене щоночі. Варто тільки дати волю цим думкам, і жодної спільної вечері вже не буде.

– А це і не побачення, – нервово обсмикнула я сорочку. – Це просто…

– …Вечеря, – відмахнулась, як від чогось незначного лера Мертклон. – Я вже це сто разів за сьогодні від тебе почула. Відчуваю, що в минулому в тебе сталось щось. Але, любонько, не витрачай молодість на страждання. Вона надто швидкоплинна. Все, не сперечайся. По очах бачу, що будеш все заперечувати. А в мене роботи повно, аби це все вислуховувати. Особливо, коли знаю, що то просто слова. Йди вже звідси. Запізнишся.

От і правильно! До чого ті розмови взагалі. Все одно лера Стефая лишиться при своїй думці, а я – при своїй. При всьому, в мене була ще й дуже корислива мета цієї зустрічі. І лера точно б мене осудила, якби дізналась, що в мене на думці. 

Саме тому, вхопивши свою торбинку, я вийшла з невеличкого магазину, де продавались зілля, трави та настоянки від усіх хвороб світу. Та не тільки. Лера Стефая також приторговувала засобами для краси та омолодження, а заразом була в курсі всіх пліток та подій міста. Що робило її занадто обізнаною та впевненою в те, що прекрасно розуміє кому що потрібно в житті.

Хоч сама лера, попри неймовірну красу, нетипово руде волосся, що спадало по спині, мов вогненний водоспад, смарагдові очі, що дивились прямо в душу, та чарівну усмішку, залишалась самотньою. Не показувала, що це її засмучує. Але все ж дивно, коли людина, котра твердить про кохання сама те почуття в серце не впускає.

Загалом, все одно не доведеш їй нічого. Та і чи варто? Тільки всувати стосунки тими сварками. Мені подобалась дієва, енергійна жіночка. Ми зустрілись ненароком. Я намагалась винайняти житло, але все було давно зайняте. І коли я вже майже благала власника чергового невеличкого заїжджого двору пустити мене хоч на горище, а той мене мало не мітлою гнав геть, вона просто спіймала мене за руку і повідомила абсолютно безпосередньо:

– В мене житимеш!

Я навіть розгубилась та не одразу повірила власним вухам.

– Мені на кілька тижнів, – схаменувшись, запевнила я жіночку, котра вже тягла мене за собою вулицею. – Одразу як кімнату в гуртожитку дадуть – з’їду.

– О! То ти студентка майбутня. І який факультет?

– Цілительство, – відповіла я.

– Боги, ти просто знахідка. Пропоную ще й місце в магазині цілющих еліксирів. Поки маєш вільний час. До речі, лера Стафая Мертклон. Місцева аптекарка.

– Трісс Трев, майбутня студентка Імператорського університету магії. Принаймні сподіваюсь на це, – представилась я. – І з превеликим задоволенням допомагатиму вам.

Так я знайшла житло – невелику затишну кімнату з блакитними шторами на вічно відчинених вікнах, милою вазочкою на тумбочці та особливим духом дому. Мені подобалось тут, нагадувало про дім та затишок.

Незручно все ж вийшло, коли з’ясувалось, що місця в гуртожитку вже давно розподілені. І хоч у мене чудовий диплом академії, рекомендації ректора Сноррі та навіть самого… офіцера Найра, кімнати, чи хоча б ліжка мені не знайшлось.

– Приходь ще раз після першої сесії, – поправивши маленьке пенсне на носі, порадив мені комендант гуртожитку. – Зазвичай після іспитів бага-ато місць звільняється.

І так захихикав, що мені стало страшно. Бо, взагалі-то, велика ймовірність і мені вилетіти. Нас, звичайно добре навчали. Але чи достатньо в мене знань для такого престижного університету? Та я швидко взяла себе в руки. Навіщо хвилюватись завчасно?

Зрештою, у лери я залишилась ще на цілий семестр. І вона була не проти. Лише тяжко зітхала, коли Су добиралась до кухні та змітала всі солодощі з тарілок. Але з цим ніхто нічого вдіяти не міг. Я намагалась донести їй, що вона скоро потовстішає так, що від землі не відірветься. На що мала влаштовувала мені виставу та демонструвала всю красу свого маленького тіла. Сварити її також було марно. Тому зупинились ми на тому, що вартість солодощів просто вираховуватиметься з моєї зарплатні. Так, лера ще й зарплатню мені платила. Не велику, але вистачало на їжу для Су, кімнату, одяг та книжки.

Місто сяяло. Воно завжди наповнювалось світлом магічних ліхтарів ближче до ночі, немов тільки й чекало настання темряви, аби красуватись перед місцевими жителями та гостями міста. Цокотіли високими підборами по рівненьким плитам тротуарів жінки, проводжали їх захопленими поглядами чоловіки. Розігрували сценки вуличні актори. Лунала музика. І так щовечора, а не лише у великі свята. Лера стверджувала, що це все тому, що саме місто було створене для кохання. Дихало коханням та шептало морським бризом про почуття, пристрасть, щастя бути коханим та кохати. Я намагалась посміхатись на її захоплені слова, але серце щоразу стискалось від болю. Своє кохання я вбила власними руками. І з цим мушу жити.