ІІІ

З тим кредо, яке я взяв на озброєння, пролетіло літо. Якимось дивом наша школа повернулася до майже звичного навчання. Масковий режим заважав почувати себе вільним, але ближче до грудня ним почали нехтувати як учні, так і вчителі. Олімпіада за олімпіадою швидко пролетіли. Перемога за перемогою промайнули й в другому семестрі. Десятий клас лишився позаду. Знову увірвалося літо, насичене подіями, що гралися зі мною. Довгі прогулянки з компанією, що сама собою знайшлася у школі. Тепла дніпровська вода, ніжні доторки серпневого вітру. Багатогодинні розмови зі Святом, бажання знову його побачити.

Повернувся вересень, шкільна лінійка була присвячена нашому класу — випускному. Вкотре я був у центрі уваги, чергова перемога улюбленого учня доповнилася ще однією, а потім ще однією. Двадцять перший догорів, замість нього засяяв двадцять другий. Я не звертав уваги на тривожні заяви політиків, не хотів купатися, варитися у погрозах й попередженнях. Батьки постійно задавалися питаннями: «буде? не буде?», а я й далі собі жив.

Січень тихо промайнув, лютий рухався до свого завершення. Тепера я зникав не лише на довгих та плідних підготовках до чергових змагань, а й на репетиціях скорого випуску. Шістнадцяте тримало в напрузі усіх, але не мене. Двадцятого переживання забулися. Двадцять третього я ліг о восьмій вечора з думкою про завтрашню обласну олімпіаду з математики.

Прокинувся.

Телефон, що звечора був на зарядці, розривав тишу в кімнаті. Дзвонила мама. Пропущений. Не встиг підняти слухавку. Знехотя помітив повідомлення із численних телеграм-каналів. На годиннику була 8:03.

«Я запізнююся.»

З неймовірною швидкістю вдягнувся. Кинувся до ванної. Щось зашуміло за вікном. У квартирі все заторохкотіло. Знову телефон. Знову той самий шум за вікном і торохкотіння. На екрані висвітився напис: Мама.

— Алло! Чому ти мене не розбудила о 7:00. Я ж тільки-но прокинувся! Яким тепер чином мені їхати на Печерську, аби встигнути на 8:30?

— Ти нікуди не поїдеш.

— Як це я нікуди не поїду? — страшна злість захопила мене.

«Хіба вона не розуміє, що через неї я підвів викладача і школу»

— Як це я нікуди не поїду? Що це означає?

— Ілле...

— Що? Що? В тебе є аргументи?

— Почалася війна.

У кімнату повернулася тиша. Я вже не чув вказівок матері. Думав. Поглянув у вікно. Хрещатик не був Хрещатиком. Здалося, що це все відбувається у паралельному Всесвіті, що це все несправжнє. Якимось чином я заснув у реальності, у своєму світі, а прокинувся в ефемерності, сам серед чужих. Не було звичних місту перехожих, що безтурботно неслися до чогось, або до когось. Не виблискували маківки храмів на сонці. Не було тепла. Стало продовжувалася морозна лютнева пора. За вікном тиша, що порушувалася шумом винищувачів, а я, спустошений внутрішньо, спостерігав за воєнним Києвом.

Їжаки захопили столицю, немов із зоопарку повтікали натовпи протитанкових загороджень і зарясніли коричневою й ржавою гнітючістю.

Небо було таким важким. Стовп за стовпом, що тримали затуманену вись, валилися, падали, руйнували собою рукотворне й нерукотворне. Плани знищені, надії потрощені. Сотні, тисячі, мільйони людських душ стали привидами цієї нової війни.

Небо, те далеке вчора небо наближалося. Все ближче опускалося до землі з кожним артилерійським ударом, з кожною ракетою, що врізалася в ціль, або ж без цілі нищила все при зіткненні.

Небо, попри свою хмарність, учора було зовсім іншим: добрим, легким, воно було живим. Сьогодні ж, та туманність віяла мертвим холодом, що от-от увірветься з висот до низин й буде морозити нас невідомо скільки.

А тих стовпів все менше й менше. Воно скоро впаде. Воно впаде на наші міста, на наші домівки, на наші голови. Воно знищить нас, але то буде зовсім інше небо, не те що було вчора, позавчора, місяць тому, рік. Воно чуже. Це не наше небо, не моє небо, невідоме й важке, мертве й гнітюче, жалюгідно страшне й дуже близьке до падіння. Тепера я чекаю на катастрофу, не впевнений у сьогодні, із втраченою вірою у завтра.

...

Цілий день телевізор не вимикався. Очі сльозилися або від утоми, або від мого незнання. Кожна наступна новина, що передавалася з екрану була страшнішою і страшнішою. Нова Каховка під триколором, Перекоп ще від ранку опинився позаду ворожих колон. Прип'ятськими вулицями роз'їжджали БМП і БТРи, а Чорнобильську станцію інспектували чужі. От-от і когорта дістанеться Києва.

«Це не мій світ. Я не хочу вірити у те, що відбувається»

В Києві були страшні затори. Тримільйонне місто кинулося рятуватися від близької грози. У нашому будинку лишилося кілька осіб.

Надвечір'я ми зустріли в укритті. Матір з батьком про щось говорили, тривожно, без розуміння того, що відбувається. А повернулися вони значно раніше, ніж зазвичай. Телефон розривався від трагічних повідомлень (не брав його до рук, не хотів). Страшні світлини мерехтіли перед очима. Мертві тіла, руїни, наслідки першого дня війни.

Я не міг заснути, не тому, що холод і вогкість гнітили мене, ні. Я наповнював свою голову невтішними думками й новими переживаннями.

«Як важко не мати контролю над ситуацією, у яку ти не бажав і не думав потрапляти»

Заснув.

Щось дивне коїлося. Стояла непроглядна ніч. Туман заповзав крізь усі шпарини моєї кімнати. За вікном грало червоне криваве зарево. І я нічого не міг вдіяти. Очі мої пекли, сльозилися, наче кислота їх роз'їдала, але повільно, дуже повільною Заграва посилювалася з кожним ударом дзвону, що набатно бемкав за вікнами, де нічого, крім вогнища не було видно. Скло повільно тріскалося, очі витікали, щось підкрадалося до мене позаду.

Крок. Язики полум'я обплели балкон. Крок, моторошний і глухий, наближав до мене невідомість. Ще один крок, і щось було просто за моєю спиною.

Зупинилося.

Тиша. Дихання моментально стихло. Усе завмерло, все. Лише зарище за вікнами квартири розгулювалося щосили. Що то стоїть за моєю спиною? Чому воно прийшло саме до мене? Це порятунок з вогняної пастки, янгол-охоронець, що сторожем слідує за мною? Чи це інквізитор, котрий забере мою душу у невідомі нетрі тривоги?