ІІ

Одного разу я повертався зі школи. Жаркий травень не те що не дихав — довго повз до логічно закінчення. Асфальт обпікав повітря, тож бути на Хрещатику не хотілося. Дитяча безтурботність мала перешкоду лише одну — спеку. Тільки спекою я переймався, тільки через палюче небесне світило я не хотів гуляти вулицями рідного міста, тож замість повільної ходи я обрав стрімку. Бажання швидше дібратися додому відкидало думки про школу, про олімпіади, про однокласників. Я пробирався через Київ, неначе бедуїн через безмежну Сахару, тільки не пісок оточував мене, а важкі будинки, позбавлені затінку. Розпечений, мов магма, асфальт переслідував мене весь шлях. І що від тих дерев? У тінях каштанів не було сенсу ховатися, адже й там пекло, мов у печі.

Нарешті я побачив той Шпиль із зіркою. Радість переповнювала мене відтоді, як я зайшов до прохолодного під'їзду і надихався морозного затхлого повітря старого будинку. У ліфті я знову відчув себе вершником не верблюді, адже там було аж дуже душно і від того нестерпно. Та знову я повернувся до реальності, як тільки вийшов із доменної печі будинку. Ось і двері квартири, а там кондиціонер і незабутні враження від миті спокою у прохолоді.

На дзвінок у двері ніхто не відповів. «Дивно», — подумав тоді я. Два повороти ключем і я потрапив до того самого оазису, в прямому сенсі цього слова, адже близько півсотні рослин наповнювали інтер'єр оселі. Всі ті каланхое з азаліями які доповнювалися гортензіями й сансевієріями дихали життям.

— Хтось вдома?

Ніхто не відгукнувся на моє питання.

«Отже, ніжитися під поривами штучного вітерця буду я сам»

Краще б не заходив до тієї зеленої вітальні.

Посеред кімнати лежала прабабуся, наче впала, коли вставала із дивану. Двері зачинилися. Я знову був у коридорі, шокований.

«Що я роблю?»

Знову увірвався до вітальні й кинувся до бабці.

«Дихає»

Я не знав що робити. Сльози самі покотилися із моїх очей, немов дамба, що стримувала потоки моєї бурхливої ріки, прорвалася.

— Бабусю, що з тобою?

— Мій хлопчику — незнано хриплим голосом пролунало в кімнаті.

Я кричав, плакав, плакав і кричав. Навіщо? Не знаю. Не мав контролю над собою. Чи лякав я її? Не знаю. Намагався підняти назад на диван. Вдалося. Світле обличчя старої перекосилося, дякувати Богу її голова була цілою. Допетрало зателефонувати матері.

— Алло.

— Мамо, я не знаю що саме трапилося але...

— Що ти кажеш? Я тебе погано чую.

— Бабусі зле.

— Почекай. Я тебе не чую, алло!

— Баба Марія лежала на підлозі як я прийшов.

— Що ти кажеш?..

Кинув слухавку

В сльозах поглянув на прабабусю. Здалося, що вона... Але ні, дихає.

— Пробач мені, будь ласка, пробач за все, що я зробив. Я такий малий і дурний, що міг тобі казати настільки злі та огидні речі. Якби ж я знав...

— Ілле...

— Пробач, пробач, пробач!

— Люню, я ж на тебе не зобижаюся, — їй так тяжко давалися ті слова, ледве говорила.

— Я тебе дуже сильно люблю! Пробач. Чого ж я такий дурний?

Заторохкотів телефон. Злякався.

— Алло.

— Алло. Ілле, чому ти дзвонив?

— Бабці Марії погано дуже.

— Тобто?

— Я знайшов її на підлозі. Приїжджай додому, будь ласка.

— Зараз буду.

Гудок.

Знову тиша заповнила простір. Її перебивало важке дихання старої та мої похлюпування

— Пробач...

Вкрив бабусю ковдрою і вийшов до кухні на балкон. Довго дивився на бульвар Шевченка. Там машини, люди, звичні Києву туристи, що крокували наче нізвідки, золоті маківки храмів, нестерпна спека. Хмари текли небесною височиною. Батько лишив пачку цигарок біля попільнички. Клац запальнички. Дим проникнув до моїх легень. Я не закашлявся. Незрозумілий спокій окутав мене. Враз почав чути усі ознаки того, що природа в місті є: шелест листя від гри травневого вітру, спів пташок, — це все не перебивалося голосами людей і шумом автівок. Сонце припинило пекти. Вітер ставав дедалі сильнішим. Чисте і безкрайнє небо затягнулося темними дощовими хмарами.

«Це розгулялася уява, чи дійсно природа відчула мій стан у моменті важкого розуміння неминучої утрати?»

Я відчув себе піщинкою Київської Сахари. Не долав я тієї пустелі, то вітер ніс мене від школи додому, адже ми неспроможні ходити. Я частина тієї великої площини, нікому не потрібна піщинка.

«Навіщо я з'явився на цей світ? Що я маю зробити, чого маю досягти? Невже я створений аби страждати, терпіти знущання однолітків? Невже моя душа має розколюватися, боліти від того, що скоро має статися. А якщо це все обман? Якщо це плід накуреної фантазії? Можливо це марево від спеки? Можливо це сон. Чи я зомлів посеред нестерпно важкого від спеки Хрещатику і мене от-от приведуть до тями? Ні, це реальність»

Небо хмарне стало безхмарним. Шелест листя і спів пташок загубилися посеред міської метушні людей і машин. Я знову став самим собою, хоча відчуття тягучості піску лишалося всередині. Я нічого не міг зробити, аби воно зникло так само раптово, як і з'явилося. Я прийняв те, що мало статися рано чи пізно. Той потік, що зніс дамбу, вгамувався. Тепер лише очікування, важке очікування неминучості. Страшне очікування втрати, котра відірве клаптик моєї скаліченої незгодами душі, і від цього мені й було страшно — від неминучості.

Не знаю скільки я пробув на тому балконі, розмірковуючи про страшне і небажане, й не знаю скільки б ще часу я б так сидів, якби додому, спішно, не повернулася мама. Час тягнувся довгою стрічкою до її приходу. Здається, що минула ціла вічність, знову ж таки в очікуванні. Вона знайшла мене побитого, заплаканого, незграбного хлопчика із окурком в руці. В той момент я втупився поглядом на маленький каштанчик внизу, що нагадував мені піщинку.

— Ілле, тобі потрібно відпо...

Не встигла мати докінчити слово, як я вхопився об неї так міцно, як ніколи раніше ще не чіплявся. Мені потрібні були ті обійми, дуже були потрібні. Мама зніяковіла на мить, завмерла, а потім повільно обхопила мене своїми руками так ніжно, так трепетно. Саме того потребувала моя душа, прояву найвищої любові — материнської.