І

Ти не помреш, ти будеш жити,
Такі як ти — не помирають...

Гамірно стоїть Золотоверха столиця Київ. Машини, люди, ще раз автівки та ще раз міські жителі, або ж звичні місту туристи. Сяють під променями сонця духовні твердині: Лавра, Андріївська церква, Михайлівський золотоверхий і Володимирський катедральний собори, увінчує їх монолітна Софія. На захисті многолітніх Дніпровських берегів стоїть Батьківщина-Мати, із почуттям несамовитої гордості, готовності віддати своє життя, височезно здійняла над своєю головою та головами мільйонів українців Ареєвого меча. Святійшим золотом і небесною азурою переливаються стяги, стяги свободи, вольності та рівності людей.

Але Софія... Вона неперевершена мати усіх пам'яток, котрі зібрав воєдино Київ. І як його можна не любити? Як можна зневажати й нехтувати першістю руською? Як можна забирати історію, як можна думати про ядерне стирання стольного Всеукраїнського міста?

Я завше тікав до велета столиці, аби роздумати й відпустити наболіле. Скільки разів робив подібне? Точно кільканадцять. У цьому місці сили я наповнювався енергією і мені ніколи не хотілося йти звідти. Я б жив би тут до скону своїх днів, та навіть ладен померти в стінах Софії, що стала лікарнею для моєї пораненої душі.

...

Попри молодий вік, я задумувався про аж занадто доросле. І що ж з цим мені робити? А нічого. Далі турбуватися про майбутнє моєї держави, про безпорадність сучасного люду.

Із початкової школи мене вважали диваком. Всі ті розмови про нестандартність змусили повірити мені у те, що я не такий як інші. Так, я грав у комп'ютерні ігри, займався дивними речами в інтернеті, але ж однаково думав, що я дивний. Чому? Здається, що соціум, котрий складався із моїх друзів, примусив мене подібно мислити. Та чи мав я друзів? Обов'язково з'являлися приязні люди, котрі помічали моє існування перед контрольними роботами, чи рештою робіт, які б могли виконати я і мої знання. Начитаний дурник. Сам вірив, що у мене щось із кимось починає ладнатися, аж тут і бум, і я дізнаюся від Свята, що ті мене зневажають й ображають, за спиною розмірковують одне з одним який я не такий як всі.

Зацікавило ім'я Свят? Хто він такий? Мабуть мій найкращий друг. Так, розумію, що рядками раніше писав про відсутність товариських відносин у житті, а тепер суперечу власним словам. Здається, що кращої людини я ніколи не знав й не буду знати. Він мій тил, моє укриття від душевних пожирань самого себе, завжди втішав мене й боровся за моє щастя.

Святослав єдиний, кого я не вважаю варваром. Найбільш чистий, найбільш приємний, просто найпрекрасніша особистість у цілому Всесвіті. І хоча він не підтримує моїх радикальних поглядів — однаково. У нас із ним значно більше спільного ніж з кимось іншим.

Святослава найбільше дратує нерівність у суспільстві, упередженість. Аналогічно з цим б'юся і я. Чоловік, жінка — яка різниця? Виключно фізіологічна. Але ж є люди, точніше дегенерати, котрі й досі кажуть: «Ти мужик, не плач, не будь ганчіркою!», або: «Ти ж дівчинка! Як ти можеш мріяти стати суддею, це чоловіча професія!»... Абсурднішою буде думка, що чоловіки кращі за жінок. Як можна так мислити?

Ненавиджу усіх, хто вважає жінок не такими, нерівними чоловікам. Жінка слабша за чоловіка, адже вона емоційна. Жінка тупіша за чоловіка. Чому? А просто так. Жінка має бути берегинею домашнього вогнища, а чоловік — усім. Здається, що ці думки не вибити із голів дебілів.

І якщо ви думаєте, що подібна сегрегація коли-небудь припиниться, то дуже й дуже помиляєтеся, адже ці погляди нав'язуються ще в юному віці батьками, котрих виховали їхні батьки, а їх виховали прабатьки. Якщо в родинах не з'являться реформатори, то й далі, з кожним поколінням ці думки будуть лише загострюватися, а не зточуватися. Варто чекати того самого Наполеона, аби в суспільстві утвердилися здорові погляди.

Якби ж шаленою революцією можна було б скинути патріархат, але ж ніхто не повстане проти пережитків Кам'яного віку, точно не чоловіки, адже їм приємна та річ, коли їх виділяють поміж когось. Егоїзм дуже поширений серед мускулінної статі. Тож тоді, коли побутує думка, що мужчини мають більше прав за жінок, тобто вони є апріорі кращими за них, це гріє їм серце й посилює любов до себе.

Отак і в школі мене переслідувала нерівність, бо комусь здавалося, що може бути вищим за іншого. Я ж ніколи не підносив себе на небеса. Можливо у роздумах здається, що все-таки ниточка егоїзму плететься за мною слідом — це не так. Я не думаю, що хтось може бути гіршим за іншого. Всі люди рівні. Суспільство має бути рівним і справедливим до кожного його члена.

Я не комуніст.

Що поганого в комунізмі? Максимально дебільне питання, на яке я не хочу відповідати, та згадую свою вчительку з історії — Тамару Василівну. З першого погляду — звичайна пенсіонерка, що й досі працює у школі, адже пенсія в Україні — одна з наймізерніших речей, тож люди, замість того аби нарешті відпочити, продовжують пахати на своїх професійних нивах. Так само й Тамара Василівна, що протягом 40 років укладала знання в юні голови, не змогла нажити божевільних статків, а те слово на букву «п» аж занадто жалюгідне, тож та й далі працює у загальноосвітній школі.

Так, пані вчителька має енциклопедичні знання і взагалі, її уроки були найулюбленішими саме в тому місці, яке я всім серцем ненавидів. Але є одне але: Тамара Василівна страшна комуністка. Це та людина, яка від комсомолу була першою завжди, яка стрімко рухалася від щабля й до щабля, колись була першим секретарем районного осередку червоного зборища, ба навіть депутатом Верховної Ради Української соцрад республіки. Яку діяльність вона проводила, коли була парламентаркою, мені невідомо, але усі уроки історії були сповнені комуністичною пропагандою.

Чому ж я — антикомуніст, так любив ті заняття із моєю ідеологічною суперницею, Та все через подачу матеріалу. Так, жоден урок не міг відбутися без цитування Леніна чи ж Маркса, але те, як вона викладала — дивовижно. Варто зазначити, що я ніколи не заявляв про свою огиду до комуністичної ідеології на її уроках. Чому? Можливо я боягуз, і не хотів, аби вона розчаровувалася у своєму улюбленому учневі. Ба більше, коли хтось намагався висловити свою неповагу до методів Тамари Василівни, я виступав, точніше розпочинав сварки з однокласниками, кричав, аби ті дегенерати стулили пельки.