Розділ 3

Вони вже годину їхали в машині мовчки.

Юнко трохи звикла до нової обстановки та розглядала салон так само, як і Лук’ян. Чомусь ніхто не ставив питань, куди вони їдуть і що то за люди були. До того ж ще й з невідомою людиною… Хто знає, можливо, це все пастка і їх десь закриють.

«Ну, якби він хотів нас вбити чи щось таке, то, напевно, зробив би вже», — заспокоювала себе дівчина.

Лук’ян теж сидів на задньому сидінні й дивився у вікно. Здавалося, він теж непокоївся, хоча обличчя було зовсім без емоцій. Вони переглянулись між собою, щоб вирішити, хто все-таки запитає цього незнайомця.

— Будь чоловіком, запитай щось, — пошепки, але зі злістю сказала вона.

— Не думаю, що вдалий час.

Юнко ще більше нахмурила брови від такої безвідповідальності.

Блондин поглянув на цю тиху перепалку, кашлянув і промовив:

— Я не буду вас вбивати чи щось таке.

Обоє полегшено видихнули.

— Ви фільмів передивились чи що? — глузливо запитав юнак.

— Ну знаєш, у мене не кожен день іде стрілянина, ще й в магазині.

— Визнаю, це було неочікувано для вас, — він оглянув дзеркала та повернув ліворуч по дорозі.

— Нам потрібно повернутись до заправки, — вже нормальним голосом сказав Лук’ян.

— Скоріш за все, це буде неможливо…

— Як так?.. Там всі наші речі…

— Автомобіль… Як ми будемо їхати далі? — Лук’ян почав нервувати, ніби знаючи, що вони вже туди не повернуться.

— Послухайте обоє, — він загальмував, погасив світло фар та повернувся до своїх співрозмовників. — Виходьте з машини, дещо вам покажу.

Спантеличені, вони вийшли з машини. Блондин показав пальцем в небо позаду них. Юнко обернулась та шоковано переглянулась з хлопцями. Далеко від них виднівся стовп диму. Заправка палала.

— Не може бути…

— Це не моїх рук справа, — хлопець повільно підняв долоні догори і зробив кілька кроків назад, демонструючи непричетність.

— А чиїх, телепень? — злісно повернувся товариш дівчини.

— Радійте взагалі, що ви живі. Вам пощастило, що я прибув туди на декілька хвилин швидше за них.

— За «них» — це за кого?

Намагаючись осягнути все, що коїлося навколо, дівчина безсило опустила голову на руки. Розмова набула ще більш агресивного характеру, коли Лук’ян схопив блондина за комір та почав погрожувати.

— Полегше. Якщо ви так хочете, я розповім.

Він трохи нервово прибрав руки і, декілька хвилин обдумавши, почав розмову:

— Отже, з власних причин я знав, що ті поганці хочуть підірвати заправку, і мені дали наказ завадити їм. Прибув я трохи раніше і побачив вас двох.

Юнко згадала про ще одну особу та викрикнула:

— А як же касир?

— Ймовірно, вони заодно, бо коли вже я зайшов — там були лише ви.

Обоє дивились і не вірили в слова нового незнайомця.

— Тоді дякуємо тобі…

Вона хотіла назвати його на ім'я, але збагнула, що не знає.

— Кай.

— Оу, гарно… Тож дякую.

Вона люб'язно потисла руку хлопця. Той лише кивнув.

Лук’ян все ще був незадоволений та мовчав. Його — точніше, автомобіль дідуся Романа — було знищено. І як вони повинні мандрувати тепер?

— Лук’яне, кхм, не хочеш нічого сказати?

— Дякую. І за спалену машину теж дуже дякую.

В юнака задзвонив телефон. Відійшовши на декілька метрів, він зняв трубку. Юнко та Кай залишились самі.

— Це твій хлопець?

Вона розсміялась та заперечливо помахала головою, що ні.

— Ти не тутешній?

— Сподіваюся, ти не расистка.

— Ей, ну… В тебе гарний азійський розріз очей.

Він неочікувано усміхнувся, але намагався цього не показувати.

— Невдалий час залицятися.

Юнко засміялась від такого одкровення.

Всі посідали в машину. Кай запропонував відвезти їх до себе, тимчасово побути там. Як пізніше виявилось, всі троє потрапили на камери під час втечі, і їхні обличчя опинилися в розшуку бандитів. І, можливо, їм загрожувала небезпека.

Вони їхали вже декілька годин. Кай жив недалеко від моря. Він і не здогадувався, що його пасажирам якраз потрібно було туди.

Лук’ян нахилився вперед та запропонував змінитися на деякий час за кермом.

— Спасибі, — сказав Кай, навіть не дивлячись в очі, і сів назад біля Юнко, яка вже давно сопіла в подушку.

— Який ввічливий, — саркастично пробурмотів Лук'ян і сів за кермо.

Дивлячись на дівчину, Кай згадав свою молодшу сестру, яка безслідно зникла. Він на декілька секунд поринув у спогади, але швидко отямився від крику шофера.

— Слухай, ти чого завис там? Двері зачиняти будеш?

Пригадавши, що в салоні спить леді, він стишив звук:

— Ти ще голосніше закричи, щоб всі почули.

Двері зачинилися з неприємним гуркотом, і вони рушили.

Кай дістав плед та вкрив дівчину і себе. В його машині було багато різних приладь, адже він був ще той мандрівник. Десь в багажнику лежав намет, спальник. Казанок, який дістався йому від тата. Якась фляга для води — він і сам не пам'ятає, де взяв її. Часто доводиться переховуватись, змінювати зовнішній вигляд, щоб бути не таким помітним.

Ідея пофарбуватись в блонд — така собі, правда ж?

У Кая є найкращий друг Євген. Керівництво наказало їм трохи змінити стиль, бо на той час хлопці були на завданні й у них давно «на хвості» висіли вороги. Тому довелося викручуватись на ходу. Євгену довелося навіть вдягати жіночу перуку. Випадково найкращий друг якимось чином переплутав кольори фарби, і тепер Кай — блондин.

Про Кая дізнаємось більше трохи згодом, а зараз повернемось до наших мандрівників.

Вже під ранок вони прибули до місця призначення. Сонце потихеньку вставало, і перед ними постав невеликий приватний будинок. Навколо — зелені насадження. Було помітно, що за будинком доглядають: невеликий фонтан з оздобленням, акуратне подвір'я. Навколо було глухо, нормальні люди спокійно відпочивали у своїх домівках. Гості пороззявляли роти і декілька хвилин просто вешталися поруч, оглядаючи цю красу.