Розділ 2

Третій — не зайвий

Сонце вже стояло високо та почало припікати. Через це промені сонця торкнулися обличчя, змусивши дівчину кумедно зморщитись. Потягуючись за телефоном, щоб поглянути на час, вона миттєво прозріла — очі ледь на лоба не полізли. Вже було за 15 годину, і дівчина схопилась з ліжка. Загалом вони не домовлялись, о котрій годині будуть збиратись чи щось таке. А раптом він поїхав без неї? Хоча ні, такого точно не мало б статися... «Я навіть не маю його номера телефону». Чимдуж Юнко взяла свої речі й зачепила заколкою волосся, зробивши неохайний пучок.

Як на зло, в номері ніхто не відчиняв двері, тому була надія, що хлопець знаходиться в їдальні хостелу. І справді, пошуки продовжувались недовго. Лук’ян сидів, наминаючи налисники, і, нахмуривши брови, щось колупався в телефоні. Дівчина впевненим кроком підійшла, і вони зустрілись поглядами.

— Добрий ранок, чи то вже обід краще казати.

— Не дуже добрий. Ти чому мене не розбудив? — дуже невдоволено запитала вона і сіла навпроти.

— Та я сам нещодавно прокинувся, та й вирішив спочатку поїсти, — він намагався виправдатись, але виходило погано.

Дівчина ще більше похмурилась, але брови стали в нормальне положення, і розмова перейшла в більш жартівливу.

— Зрозуміло, ти просто зажав мені їжі.

Він розсміявся, і шматочок їжі полетів прямо в око напарниці.

— Ой, вибааач, — все ще сміючись, він взяв серветку та сам витер плямку.

Вони добре поїли та ближче до вечора почали збиратись.

— Ну і де він ходить? Домовились же зустрітись через дві години біля машини.

Склавши руки навхрест та трохи з обуреним виглядом, Юнко продовжувала чекати. Незабаром з-за кута визирнуло знайоме обличчя.

— Вибач, я мав розмову з деякими персонами.

— Гаразд, докладай, що дізнався.

— По дорозі, застрибуй.

Коли вони рушили, хлопець почав розмову.

— Я говорив з хлопцем з персоналу, куди б можна податись, і трохи, без сильних подробиць, розповів нашу історію, — він побачив, як дівчина трохи занервувала, та продовжив: — Не хвилюйся, я навіть справжніх імен не називав.

— Добре, так куди їдемо?

— На північ, ближче до моря. Там можна знайти роботу та поки залягти на дно.

— Це ж, напевно, досить далеко?

— Ти права, тому ми будемо їхати вночі і зранку, а в пік активності будемо відпочивати.

— Ідея хороша, якщо тільки поліція не зловить нас.

Далі вони їхали в тиші і час від часу ділились якимись історіями з життя.

Тим часом у домі батьків

Ранок, 9:00

Мама дівчини вже готувала сніданок та почала кликати дівчат, але з поверху — ні звуку.

— Певно, знову сиділи до ранку в своїх телефонах.

Зі сходів пролунали повільні, але важкі кроки.

— Добрий ранок, дорога. А де дівчата?

— Скоріш за все, сплять ще.

— Я був у них тільки-но — там нікого немає.

— Дивно. Хіба пішли кудись гуляти?

— Сьогодні ж вихідні, та й рано ще, більшість магазинів закриті.

Мати трохи стривожилась та почала дзвонити до доньки, але у відповідь чула лише: «На даний момент абонент недоступний або перебуває поза зоною досяжності».

— Набери Анну, можливо, візьме, — порадив чоловік.

Гудок... один... другий... і донісся голос по той бік.

— Алло! Анно, де ви зараз із Юнко? — стривоженим голосом запитала жінка.

— Добрий ранок. Я у себе в ліжку, а де Юнко — не знаю.

— Але ти вчора залишалась у нас ночувати.

— Ні, я поїхала додому пізніше на таксі, бо щось недобре було.

— Добре, якщо щось дізнаєшся — повідом.

— Домовились.

Виклик завершився.

Жінка нервово сіла на диван, серце почало калатати. Передчуття було погане, і недарма.

Поки що з Юнко все було гаразд, але мати цього не знала й сподівалася, що її дитина сьогодні повернеться додому.

Цілий день вони чекали на хоч якусь звістку, але все було марно. Дівчина давно була за містом і мала повно планів — тільки чи все буде так гладко?

Вже настав вечір, батьки не знаходили собі місця. Анна теж перестала брати слухавку.

— Звертатись у поліцію чи що робити?

— Ти ж знаєш, що це марно. Причому вона вже повнолітня...

Вони переглянулись і ніби зловили себе на одній і тій же думці.

— Та ні... не може бути.

— Може... Напевно, вона не склала екзамени, злякалась і втекла, — трохи зі злістю сказав чоловік і напружився.

— А знаєш, ти в цьому теж винний! Вона завжди боялась тебе, бо ти хотів бачити ідеальну ученицю... студентку, — знервовано почала говорити жінка, підвищуючи голос.

— А ти не вимагала того самого? Чому тоді ти не зупиняла мене, а підтримувала, га?

І справді, обоє вимагали одного й того ж, але не знали або не хотіли помічати, як Юнко було важко від таких вимог. Багато додаткових занять, особливо без її згоди. Жила частково як у клітці.

Після невеликої сварки батьки розійшлись у різні кутки кімнати, і кожен обдумував та аналізував сказане.

В машині

Юнко подивилась на хлопця та запропонувала зупинитись на заправці — трохи ноги розім’яти та перекусити чимось. На заправці вони взяли якийсь фастфуд та вирішили там же і поїсти. Крім продавця та заправника, який знаходився в іншому приміщенні, та їх двох, нікого не було. Ідеально, щоб поїсти в тиші та поговорити на наболілі теми.

Після того як вони всілися, Лук’ян зробив ковток кави та почав розмову.

— Бачу, ти нервуєшся ще через це все, — обережно запитав він.

— Так...

Дівчина хотіла продовжити, але різко почувся постріл. Вони швидко пригнулися та поповзли між рядами.

Пролунало ще декілька пострілів. Стояла тиша.

Дівчина затамувала подих, притискаючись спиною до холодної основи стелажа. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на все приміщення. Лук’ян міцно тримав її за руку, його пальці тремтіли не менше ніж її.