Розділ 1

План втечі

Кімнату залило світлом з коридору. На порозі з’явився силует. Дівчина полегшено видихнула та швидко закрила двері за подругою.

— Вона зайде до тебе завтра, — Анна присіла на ліжко, теж полегшено видихнувши. — Я ще ніколи не була так рада тебе бачити, — чимдуж закриваючи жалюзі, пробелькотіла дівчина.

Подруги одночасно розсміялися. Анна вимкнула основне світло, натомість увімкнула настільну лампу. Якщо добре придивуватися з батьківської кімнати, яка розташована на першому поверсі, помітно світло. Нічник або настільна лампа стільки підозр не викличуть, бо всі добре знають, як Юнко боїться спати в темряві, тому завжди щось залишає увімкненим. Подруги намагалися підтримувати позитивний настрій, але виходило так собі. Обоє розуміли, що цей план — дурниця. Тільки-от якщо не ризикнеш, то й не дізнаєшся, пошкодуєш чи ні.

Годинник пробив дванадцяту ночі. Вхідні двері відчинилися зі дзвінким скрипом. Дівчата вже спали, але через цей звук обоє підскочили. — Напевно, вітчим повернувся з роботи, — Юнко встала та тихенько прочинила свої двері.

На кухні загорілося світло, тінь посунулась сходами до кімнати, звідки виглядала дівчина. Вона швидким рухом застрибнула на ліжко, і їй довелося ввімкнути свою акторську гру на повну. Чоловік тихо відчинив двері, кілька секунд подивився, переконуючись, що всі сплять, і пішов до своєї кімнати.

— Слухааай, я почуваюся як у якомусь хорорі, — крізь тихий сміх промовила Анна.

— Дивись, бо якщо нас засічуть через твій сміх, план провалиться.

Ще трохи поговоривши, вони вляглися спати.

О 4:01 сонце ще не зійшло, але дівчата вже з пів години копошилися, щоб раптом нічого не забути. — Я сумуватиму…

— Ну, Анно, ми ж побачимося ще, сто відсотків! — вона сказала це з якоюсь невпевненістю і сама в ту ж секунду це зрозуміла.

— Добре, біжи, а то раптом ще хтось побачить.

Дівчина швидким кроком покинула дім. Подруга натомість весь час була на зв’язку. Юнко точно не знала, що робитиме, якщо батьки напряму запитають, куди зникла їхня донька. Вона йшла швидким кроком, часто озираючись. Дивні відчуття переповнювали її. Ніби й полегшення, а ніби й сумно трохи. Але якби вона не наважилася на це, то точно опинилася б у рабстві. Дорослі вміли добре маніпулювати нею, і вона легко на це піддавалася, а потім шкодувала. Але більше цього не буде.

Нарешті вона дісталася місця призначення — майстерні, де працював дідусь Роман. Ну, він не зовсім був її дідусем, так вона його прозвала ще з дитинства, бо випадково заблукала, і її знайшов якийсь чоловік із кумедними кудлатими бровами. Вони з Анною часто навідувалися до нього. Батьки цього не знали, хоча бачили його колись у дитинстві з дівчатками, коли він привів їх у дощ під двері будинку.

Дідусь виглядав стареньким, але бігав ще ого-го! Мав густі брови, чорні окуляри, пониклі сірі, але добрі очі та приємну усмішку. Волосся було сивувате, трохи розкуйовджене. Постава була прямою як двері — адже колишніх спортсменів не буває.

Коли Юнко зайшла на подвір'я, радісно загавкав пес, і за кілька секунд з'явився сам дідусь. Він радісно привітав дівчину, але одразу помітив, що з нею щось не те.

— Фальшива усмішка, — коротко відрізав він.

— Як ви здогадуєтеся кожен раз?

— А ти тільки в таких випадках і приходиш.

Вони обоє розсміялися й пройшли в будинок. Дідусь ввічливо посадив Юнко за стіл, заварив чаю та дістав свое фірмове печиво. Після нетривалого мовчання він почав розпитувати:

— Ти пізно чи, точніше, уже рано прийшла. Щось серйозне сталося? — усівшись навпроти, запитав він. — Насправді так…

Дівчина розповіла все як було. Вона знала, що тут її ніхто не осудить. Тільки-но дідусь хотів відповісти, як вони почули, що щось упало за дверима.

— Який нечемний, — він пішов у бік дверей.

— Ви знову прихистили якогось кота і він щось витворяє? — розсміялася вона.

— Я тобі скажу — гірше.

Дідусь відчинив двері, і за ними з'явився високий хлопець.

— Ой… вибачте, я не хотів підслуховувати вашу розмову, — потерши чоло, пробубнів він.

— Все гаразд, — усміхнулась дівчина і продовжила

: — Давай хоч познайомимось. Я Юнко.

— Я Лук'ян, — він підійшов ближче й протягнув руку.

Вони потиснули руки, і хлопець приєднався до них.

— То виходить, ти втекла з дому? — напряму, без жодного сорому запитав юнак.

— Не втекла, а пішла шукати кращого життя. — Тут, у майстерні? — Який ти неввічливий, Лук'яне! Нащо я тебе тільки взяв? — саркастично промовив дідусь.

— До речі, а ти тут яким боком? — зацікавлено запитала дівчина.

— Мене вигнали з дому батьки за не дуже хороші справи, а потім…

Його перебив дідусь Роман: — Молоді та хороші, давайте ви в дорозі краще познайомитеся ближче. А то зараз нюні тут розпустите, і я разом з вами.

— В якому сенсі «в дорозі»? — спитав юнак.

— Не кажіть, що мы поїдемо разом, — трохи обурено поцікавилася дівчина.

Закуривши сигарету та покликавши їх на вулицю, Роман усівся на порозі й почав розповідати свій план: — Я даю вам одну зі своїх машин, і ви їдете, куди вже там домовитеся. Разом вам буде легше. Хоч ви й майже не знайомі, але у вас є дещо спільне, що пов'язує вас.

— Але ж ви обіцяли мені якусь роботу…

— Лук'яне, на жаль, до мене зараз приходить багато студентів на практику, і я поки не можу взяти тебе навіть прибиральником. Та й вам справді краще буде разом. Лук'ян хоча б вміє машину водити. — Правду кажете.

В їхню розмову втрутилася трохи збентежена Юнко:

— Ну знаєте, я не можу сказати, що в захваті, але якщо ви заправите нам повний бак і дасте їжі, то окей.

— Яка ти хитра, Юнко! — засміявся дідусь. — Не пропадете разом.

Поки їм готували машину, дівчина загадково дивилася на небо — воно хмарилося. Позаду підійшов Лук'ян і торкнувся її плеча. Вона здригнулася.