Пролог " Я все вирішила"

— Ну що там? — стривожено й тихо запитала дівчина.

— Не склала, — зовсім знітившись, відказала Юнка. Вона сперлася руками об стіну магазину, звідки щойно вийшла її подруга.

— Зовсім не склала? — ще дужче занепокоїлася Анна, бо добре знала, що чекає на подругу вдома.

— Слухай, я, мабуть, додому не повернуся, — Юнка вхопилася за розкуйовджене волосся, кусаючи долоні чи то від страху, чи то від давньої звички, коли все йшло шкереберть.

— І скільки?..

— Шістдесят, — твердо, але з острахом відрубала вона.

— Послухай, це не так уже й погано, — швидко проговорила Анна, намагаючись наздогнати товаришку. Та завжди починала швидко йти куди накивали очі, коли відчувала напругу чи стрес. — Ти ж... ну... перездаси наступного року. Не хвилюйся!

— Якщо не приб'ють раніше. Ти ж знаєш його, він одержимий, — вона говорила так про свого вітчима, бо той постійно цькував її за навчання і не давав спокою. Хоча мама...

— Ну не кажи так, у тебе ще мама є.

— Та вона його боїться страшно в таких ситуаціях! — розвела руками Юнка, марно намагаючись заспокоїтися. Згадавши про заспокійливе на дні сумки, вона почала гарячково копирсатися в речах, але все було марно. Ноги підкошувалися від страху, руки тремтіли. Серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей і побіжить якнайдалі від цього жахливого місця.

Анна підійшла до подруги й обережно відвела її в тінь, далі від палючого сонця, яке сьогодні стояло в зеніті. Діставши пляшку з прохолодною водою, вона вмила їй обличчя, намагаючись відволікти й розговорити. Проте Юнка зовсім замовкла. Здавалося, вона думками вже не тут — не на лавці біля маловідомого магазину. На щастя, перехожих було мало, лише студенти, які так само схвильовано виходили з авдиторій, здогадуючись, що чекає на них далі.

Після кількох хвилин мовчання Юнка все-таки озвалася: — Знаєш, він непогана людина, — обережно мовила вона про вітчима. — Але він покладав на мене надії, а я все завалила.

— Ніхто не каже, що він поганий. Він просто занадто суворий до тебе, — трохи з обуренням і смутком зауважила Анна.

— Я могла краще... Але нещодавня хвороба мене зовсім підкосила, хоч я й довго готувалася, — вона не хотіла виправдовуватися, лише прагнула хоч трохи вгамувати тремтіння.

У її голові вже кілька місяців визрівав один план. Раніше їй страшно було навіть думати про таке — це здавалося занадто божевільним. «Це бунтарство», — щоразу казала собі Юнка, хоча потай мріяла втілити цей задум у реальність.

— Юночко, — лагідно мовила подруга, — ти впораєшся, не бери дурного в голову. На цьому життя не закінчується, все тільки починається. Не тікай від проблем, просто прийми це, а з батьками якось вирішимо.

— А я втечу, — серйозно, сама не очікуючи від себе такої сміливості, промовила дівчина й повільно повернула голову до подруги.

Анна аж гепнулася на лавку від такого повороту подій. Здавалося, тепер заспокійливе потрібне було їй, а не Юнці.

— Ти нормальна?! — вона все ще сподівалася почути, що це жарт.

— Цілком. У мене є план, лишилося його реалізувати, — уже менш схвильовано відповіла та.

— Гей, у тебе ж потім будуть великі проблеми! Та й куди ти підеш?

— Я поки не знаю, але щось придумаю.

Вони ще довго говорили про це. Зрештою Анна змирилася і навіть почала допомагати подрузі з деталями. Дівчата вирушили додому до Юнки. Батьки були на роботі й зазвичай поверталися пізно. На щастя, телефон мовчав — ніхто не надзвонював.

Сонце вже заходило за обрій. Речі були спаковані. Залишалося лише тихо вислизнути з будинку, але раптом — яка халепа! Почувся чіткий скрип вхідних дверей.

— Хіба вони не мали прийти пізніше? — пошепки запитала Анна.

— Я зовсім забула! Сьогодні ж п'ятниця. Мама повертається раніше, але батько, на щастя, буде аж близько опівночі.

Вони вже заздалегідь обговорили, що робитимуть у такій ситуації. Юнко щосили намагалася вгамувати паніку, швидко лягла на ліжко й погасила світло. Анна ж тієї самої миті рушила на кухню, намагаючись сховати хвилювання за безтурботною усмішкою.

Там уже метушилася пані Лінда — тендітна жінка низького зросту. Їй було сорок п'ять років, і на її обличчі зазвичай світилася лагідна усмішка. Світло-русяве, трохи рудувате волосся обрамляло обличчя, а очі були водночас сповнені любові та строгості. Вона поспіхом зав'язувала фартух, беручись за приготування вечері, коли позаду почувся привітний голос.

— Пані Ліндо, добрий вечір! — поспіхом сказала Анна, сідаючи за стіл.

Дівчині з дитинства часто доводилося залишатися в гостях у Юнки. Анна була на рік старшою, а їхні батьки товаришували, тому дівчатка змалечку гралися разом. У підлітковому віці це переросло в міцну дружбу, яка тривала й донині. Оскільки їхні матері були добрими коліжанками, серйозних конфліктів у родині ніколи не виникало. Дівчата часто лишалися одна в одної на ніч і постійно гуляли разом, попри те, що вчилися в різних классах.

Анна завжди була сміливішою і часто заступалася за подругу, яку в школі нерідко цькували однокласники. Обидві дівчини мали гарну зовнішність, проте Юнка в підлітковому віці страждала від сильних висипів на обличчі, сліди від яких залишилися й досі. Через це юна леді часто комплексувала, хоч і намагалася цього не показувати.

Жінка озирнулася на голос і тепло усміхнулася, тримаючи в руці ложку. — І тобі добрий вечір, люба, — повернувшись до плити, щоб помішати воду, вона запитала: — А як там Юночка? Я й не поцікавилася, як її іспит.

Почувши це, Анна внутрішньо здригнулася, але не розгубилася: — Вона хоче трохи відпочити, дуже перенервувала.

— Ясно... — вираз обличчя пані Лінди миттєво змінився на суворий. — Значить, результатами похвалитися не може?

Анна на мить заціпеніла, не знаючи, як правильно відреагувати, адже брехати не хотілося. За кілька секунд вона глибоко вдихнула і промовила: — Думаю, вам варто обговорити це між собою, бо я не зможу пояснити всю ситуацію, — дівчина нервово почухала руки й трохи підвелася. — Але я б радила зробити це завтра. Вона зараз зовсім без настрою.