Втеча

Якщо ви читаєте ці записи, то, скоріше за все, вже знаєте, хто я. Я — одна з небагатьох, кому вдалося втекти з гетто. Мене звуть Мей Мей. Принаймні, так називали мене раніше друзі, тож будемо вважати, що це моє справжнє імʼя. 

Сподіваюсь, що, прочитавши мій щоденник, ви зрозумієте, що система «Змієносець», яку створила Кугісакі Нобара, є абсолютним злом. Це — пітьма, яку ми маємо знищити загальними зусиллями. 

Я бачила, на що здатна ця система. Я мала втекти звідти, щоб розповісти про все іншим. Хоча ідея самої втечі належить не мені. Це придумав Махіто. Він заговорив про це вперше в найбільш непідходящий момент.

Ми тоді стояли всі в спортзалі чергою, дивлячись один одному в потилиці. Черга була великою, і важко було зрозуміти, де саме вона закінчується. Очевидним був тільки її початок. Вона розпочиналась біля дерев’яного столу, за яким сидів людиноподібний андроїд. Перед ним лежала купа різних паперів, куди він записував наш вік, зріст, вагу і об’єм тіла. Все мало чітко відповідати нормам, які вони самі і придумали для того, щоб зберігати найкращих представників генофонду людства.

Трохи далі від столу стояло ще двоє андроїдів. Один проводив відповідні заміри, а інший утилізував тих, хто не відповідав нормам. Найдивнішим було те, що ми вважали подібне нормою. З самого дитинства всі вчителі і навіть наші батьки казали нам, що так треба. Тож ми слухняно йшли на заміри, чудово розуміючи, що зі спортзалу вийдуть живими не всі.

Я стояла приблизно в середині черги, коли почула позаду себе тихий голос Махіто:

——— Чула колись про Дегідратацію?

Тоді це питання мені здалось максимально дивним і недоречним. Спортзал був великий і холодний. Стіни його покривала блідо-сіра фарба. Повітря було наповнене запахом дезінфекційних засобів. Поруч мене стояли інші діти. З їхніх облич можна було прочитати ту ж саму тривогу та напруження. Ми не знали, що нас чекає попереду, і це відчуття невідомості ще більше пригнічувало.

Але я знала, що таке Дегідратація. Ми вчили це на уроках хімії. Махіто стояв позаду мене. Його очі блищали якимось дивним блиском, наче він задумав щось неймовірне.

——— Звісно, це — термічне або хімічне відщеплення води від органічних чи неорганічних сполук під дією дегідратантів, — майже автоматично почала я відповідати. 

І говорила так, наче мене запитав хтось із вчителів, а не друг дитинства, з яким я десять років просиділа за однією партою. Махіто був завжди трохи дивним, але сьогодні він виглядав ще більш непередбачуваним.

——— То, може, і нам вже час провести відщеплення від цих андроїдів? — знову прошепотів Махіто, оглядаючись по боках. 

Його слова пролунали, як виклик, і в мене всередині щось похололо. Я застигла. Провести відщеплення? Як це? Що він мав на увазі? Моє серце забилося швидше. Адреналін почав заповнювати кожну клітину мого тіла. Я відчувала, як зростає паніка, але намагалася залишатися спокійною.

——— Розумієш, — знову почав він, — ми з тобою, як математичні функції, які проходять через якусь точку, прагнучи до нескінченності, — його голос звучав тихо, але впевнено, неначе він знав якусь велику таємницю.

То тепер він заговорив про математичну сингулярність? Він знущався, чи що? Я відчувала, як зростало обурення, але і страх перед тим, що могло статися, не давав мені зосередитись.

Я хотіла повернутись до нього і запитати, до чого він веде, але саме в цю мить пролунав постріл. Ехо пострілу відбилося від стін спортзалу, і всі завмерли. В повітрі повисла гнітюча тиша.

——— Учня на прізвище Кендзяку утилізовано, — сказав механічний голос. 

Це був один з тих андроїдів, і його слова пронизали мене наскрізь. На мить мені навіть здалось, що голова того андроїда, що тримав пістолет, подивилась в наш бік. Після цього ми вже нічого не говорили один одному. Тільки мовчки стояли і дивились, як зменшується кількість дітей в черзі перед нами. Страх і тривога ставали все нестерпнішими. Проте ми не могли нічого зробити, окрім як чекати своєї черги.

Пам'ятаю, як одного разу я вирішила запитати у мами: як так вийшло, що ми маємо слухатись цього «Змієносця»?

——— Система «Змієносець» дбає про нас. Вона дає нам роботу, житло і все, що нам необхідне для повноцінного життя, — зітхнула мама. 

Її очі, зазвичай сповнені життєвої енергії, цього разу виглядали втомленими і сумними. Вона відклала на бік в'язання і подивилася на мене з виразом, що був сумішшю турботи і пригніченості. 

——— Ми маємо бути вдячними за це і робити те, що від нас вимагають.

Що не кажи, але система «Змієносець» таки зробила її покірною. Її сиве волосся, зібране в пучок, і зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя, яке вона прожила.

——— Але звідки вона взялась? Як отримала доступ до всіх наших ресурсів? І з чого взагалі вирішила, що більше немає інших людей? — запитала я, намагаючись зрозуміти, що змушує моїх батьків так беззастережно довіряти цій системі.

——— Бо це правда, — знову зітхнула мама. — Хіба вам у школі не розповідали? 40 років тому на нашу планету впала комета, яка знищила майже все. Вціліла лише частина старої Євразії. Тоді Кугісакі Нобара розробила штучний інтелект, який мав допомогти вижившим людям пристосуватися до нових умов життя. З кожним роком цей ШІ розвивався все більше і більше, аж поки не перетворився у систему «Змієносець», яка згодом почала робити собі власних андроїдів.

Моя мама завжди була готова захистити систему, але я бачила в її очах тінь сумніву. Її мова стала більш уривчастою, коли вона згадувала про «Змієносця». Я пам'ятаю, як вона часто залишалася наодинці в своїй кімнаті, дивлячись у вікно на пейзаж за межами нашого дому. Вона дивилась так, ніби сумувала за чимось.

——— Мамо, а тобі нічого не здається дивним в цій історії? — запитала я, сподіваючись отримати хоч якийсь натяк на те, що вона також бачить недоліки цієї системи.

На це питання вона так і не відповіла. Її очі потьмяніли, і вона відвернулася від мене. Батько теж не дуже хотів говорити на цю тему. Він був людиною діла, завжди займався якоюсь роботою, намагаючись забезпечити нас усім необхідним. Його сильні руки завжди були готові підняти будь-який тягар, але в питаннях системи він був таким же мовчазним і покірним, як і мама.