Розділ перший

– Тобі нема чого боятися. Ти у мене ідеальна наречена і обов’язково всім сподобаєшся.

Я судомно вдихнула повітря і відвернулась до вікна автівки. Зовні панувала весна, квітень, колись мій улюблений місяць в році. Напевне, це було в минулому житті…

– Надю, – знову заговорив Вадим, обережно торкаючись моєї руки. – Ну що таке? В чому проблема? Ми ж з тобою домовились, що знайомимось з моєю ріднею, і ти будеш щасливою, усміхненою та веселою.

Ми на мить переплели пальці, і я завмерла, намагаючись звикнути до його тепла. Вадим був хорошим хлопцем, і його рідня, звісно ж, також виявиться ідеальною, от тільки я йому не рівня, і нам про це обов’язково скажуть. Вадим Забєлін – можна сказати, мажор, спадкоємець величезного статку, а я – проста дівчина з величезною купою проблем.

– Боюсь, твої родичі в будь-якому випадку будуть від мене не в захваті, – через силу витиснула з себе я. – У них явно виникне питання, навіщо я тобі.

– А навіщо Попелюшка принцу? – усміхнувся Вадим. – Все буде добре. Ти їх зачаруєш!

Я відповіла коротким смішком на його жарт. Не знаю, чи вийшов би з нього принц, але Попелюшка з мене точно погана. Крім того, не можна медику копатись в золі; я уявила собі, як прийду до лікарні з брудними руками і як «легко» мені буде проводити медичні маніпуляції. Керівництво вижене мене швидше, ніж я моргнути встигну; в нашій лікарні достатньо тільки привід дати, а все інше придумають самі.

Вирішивши, що, якщо продовжу труситись, то точно не стану більш достойною нареченою, я звеліла собі збадьоритись. Посмішка застигла на обличчі, як приклеєна, і Вадим, повернувшись до мене і побачивши ледь застигле, але при цьому радісне моє обличчя, вдоволено гмикнув.

– От і правильно, – промовив він, сідаючи впівоберта до мене. – Вище ніс, Надю, і все буде добре.

Він протягнув руку і обережно провів кінчиками пальців по моїй щоці, потім – заправив каштанову кучеряву прядку за вухо. Я терпіти не могла розпускати волосся, але Вадим сказав – треба, якщо прийду з косою, його рідня точно не оцінить і сприйматиме мене як якусь селючку. В цьому плані Забєлін був невблаганним; він особисто підібрав сукню та туфлі і вручив мені їх з таким виглядом, що ніхто не посмів би сказати, наче цей одяг незручний чи не підійшов за розміром.

Сукня, проте, була красива. Досить легка, як для квітня, з тонкої світло-бежевої тканини, довжиною до коліна. І до нього – туфлі на середньої висоти шпильці, сантиметрів, напевне, сім. Я була невисокою, і Вадиму подобалось, коли я вдягала взуття на підборах, а він все одно лишався вищим. Звісно, якби мені довелось йти кудись, я б жахливо замерзла, на вулиці ледь-ледь перевалило за «плюс десять», але в автомобілі Вадима було тепло, а дійти до ганку приватного будинку – це метрів десять, не більше. Не замерзну, гарний образ того вартий.

Принаймні, на думку Забєліна.

Ні, я не була з ним згодна. Я – медик, хай і всього лиш медсестра, а не лікар, і хай мені тільки двадцять один рік, і я прекрасно знаю ціну здоров’ю.

Двері дома привідчинились. Гучний стукіт я почула навіть з автомобіля і підняла голову, здавалось, через лобове скло стикаючись поглядами з людьми, яких так боялась. Матір Вадима, Ксенію Горську, я дізналась навіть з такої відстані. Ця жінка регулярно виникала на телеекранах та викликала захват у моєї матері. Гарна, доглянута… Не людина, а ідеальна картинка.

То, напевне, її чоловік? Якби я щось розуміла в світському товаристві, напевне, знала б про нього трохи більше, ніж просто факт існування – і те, що він не був батьком Вадима.

– Пора, – рішуче промовив Забєлін. Він рішуче вийшов з автомобіля і, відійшовши від нього на крок, з нерозумінням зупинився, обертаюсь на мене. Я спохопилась і також штурхнула дверцята. Задумалась, дурна, чекала, що Вадим подасть мені руку…

Він, проте, цього ніколи не робив. Не вважав за потрібне.

Тим не менш, біля автомобіля, дорогезного і презирливо іменованого Вадимом «тачкою» він постояв, дочекався, доки я виберусь з салону, з усіх сил намагаючись виглядати хоча б трошки граціозніше за мішок з картоплею, підставив мені лікоть, і я сперлась об його руку, розправила плечі і з усіх сил намагалась виглядати спокійно і рішуче. Холодне квітневе повітря моментально опалило оголені нижче ліктя руки, відкриту шию, ноги в тонесеньких колготках, але я не подала виду і сподівалась, що моя посмішка не здаватиметься аж надто вимученою, лише поспішила за Вадимом. Він навіть не думав йти повільніше, врахувати, що туфлі в мене вкрай незручні, і буквально злетів сходами на ганок. Я поспішила за ним, вже на другій сходинці відпустивши лікоть хлопця, і в поспіху розгубила залишки і так не надто властивої мені граційності, зачепилась носком туфлі за ледь помітно виступаючу плитку і полетіла вперед.

Та не впала, хоча могла б звалитись на коліна. Мене за плечі схопили гарячі чоловічі руки – і вони точно не належали Вадимові. Той навіть озирнутись до мене не встиг, та й долоні в нього завжди були крижаними; цей же чоловік зреагував миттєво і фактично затягнув мене на ганок.

Я підняла голову і застигла. Мій рятівник був по-чоловічому гарним. Правильні риси обличчя, прямий ніс, великі очі, розмашисті брови… М’яка зелень райдужки, каштанове волосся, що ледь кучерявилось, як у… Ні, я заборонила собі проводити паралелі. На відміну від Вадима, що незрозуміло нащо відрощував бороду, незнайомець був гладко виголеним і неймовірно доглянутим, але не напомадженим, як дівчисько. На півголови вище за Вадима, гарно складений, стрункий, він не потребував дорогих брендових костюмів, щоб виглядати достойно, а тонкий гольф та джинси, здавалось, були обрані зі спеціальною недбалістю для приваблення жіночих поглядів.