Розділ 7. Після дощику…

“За таке в часи моєї юності до сьомого коліна проклинали”, – вкотре зазираючи у вже пом'ятий папірець, виданий мені Кашером, шипів вражений у самісіньке своє чорнокнижне серце Рудді. – “От… Ти це читала?”

– Угу! – виводячи символи, висунувши від старання язика, кивнула у відповідь.

Магічні знаки лягали на сухий, але не втоптаний ґрунт не надто охоче, але я була як ніколи вперта і старанна. Тож підготовка до виконання завдання номер вісім “виклик дощу” йшла зі скрипом, але в потрібному мені напрямку.

“Мені навіть читати це соромно, як відьомському фамільяру. Завдання номер три: “У пані Рагнеди у криниці втопився кіт. Тепер вона впевнена, що його дух там живе і завиває щоразу, коли жінка йде по воду. Перевірити і ліквідувати…” – зачитав кіт і глянув на мене так, ніби я власноруч того духа підселила в криницю. – “Звідки у кота душа? Він що одержимий був?”

– Гадки не маю, – знизала я у відповідь плечима, вивела ще один символ на порослій травою землі і звірилась про всяк випадок з конспектом. – Перевірити все ж варто.

“Що там перевіряти?” – шипів Рудді. – “Тут така глушина, що завгодно придумаєш, аби урізноманітнити розваги. Та у місцевих взагалі з розваг три плітки, котрі вони старанно перетирають по колу. І одна з них – поява в місті нової відьми. Інша, як не важко здогадатись, приїзд інспекції. Зараз роблять ставки, кого ти проклянеш першим – інспектора чи Груделя”.

– Точно! Плітки, – пригадала я обіцянку фамільяра розповісти все вдома. – Що ти там зміг винюхати?

“Не багато”, – зітхнув фамільяр, розтягнувшись поверх мого конспекту і замружившись. – “Магічний фон – нестабільний. Нечисть тут якась перелякана. Розбігається навсібіч, варто тільки звернути на неї увагу.”

– Ти не зміг розговорити місцеву нечисть? – не втримавшись, я все ж підняла здивовано брову. – Любий, мені здається, чи це провал?

“От тепер принципово й слова не скажу!” – ображено підскочивши одразу на всі чотири лапи і вигнувши спину дугою, зашипів розлючено кіт.

Перебільшила. Рудді був хорошим, сильним фамільяром. І ще жодного разу не підводив мене. Тож сумніви в його професійності зачепили і його, і в мою душу лягли густим чорним попелом. 

Закусила губу, зиркнувши на глибоко ображеного друга. І «випадково» мазнула долонею по одному з символів. 

– Глянеш? – запитала кота, вдавши, що вся моя увага прикута виключно до ритуальної схеми. – Щось я… пропустила. 

Кіт озирнувся, ошпарив мене поглядом, повним скепсису та недовіри, і зовсім по-людськи хмикнув, приділивши увагу схемі. 

«Підлизалась, гаразд», – вмить, знайшовши дефект і розгадавши мій маневр, муркнув кіт. І кігтем поправив змазаний мною символ. – «Вдам, що повірив, ніби ти допустила таку дурнувату помилку. Одного тільки не можу зрозуміти, навіщо такі заморочки? Ти не могла просто нагнати хмар і влаштувати зливу?» 

– Могла, – кивнула, розставляючи свічки в кутках ритуальної схеми. – Але це ж не цікаво. 

Ми так звично переглянулись повними азарту перед новим експериментом поглядами і знову повернулись до роботи. 

Взагалі, схема регуляції погодних умов була моя розробка. Просиділа я над нею весь випускний курс і страшенно кортіло її запатентувати. Але рада Ковену забракувала мою роботу через складність і непередбачувані наслідки, через можливі відхилення. Ну, і тому, що поки повторити її вдалось тільки мені. Надто вже ювелірно треба було відміряти як власні сили, так і енергію стихій. Тож диплом я захистила і на тому все. 

«Ідеально. Починай», – виніс свій вердикт Рудді, знову розтягнувшись поверх конспекту. 

Вдих. Видих… 

Повна концентрація. Рудді замурчав, заплющивши очі. Ніби дрімав, але я точно знала – страхує. 

У кілька пасів сформувала над схемою чашу, ущільнивши повітря, та наполовину наповнила її водою з глечика. Виставила мірки.

Друга причина, чому не захотіли возитись із моєю розробкою – магію в схему треба вливати по краплі, дозовано, чітко відстежуючи зовнішні показники. Тому шкала погодних умов вмить зіткнулась у повітрі, показуючи мені, що дощу в цих краях давненько не було і не скоро буде. 

Розімʼяла пальці й узялася до активації, власне, схеми. Крапля магії впала з кінчиків моїх пальців і потонула в символах, ледь блимнувши зеленуватим світлом. Ще одна… І ще… ще… 

Сонце вже хилиться до горизонту, а я все ще по краплині вливала магію, як спалахнули разом усі свічки. 

Вмить стало душно, парко. Заколихалася стрілка на вимірювачі. І я дозволила собі скупу усмішку. Поки все йшло, як треба. 

І ще одна зелена іскра впала на символи. Символ повітря і охолодження засяяв трохи більше, ніж мав би. 

Подув вітер. Десь у далечині блиснуло, а згодом і загуркотіло. Стрілка вимірювача стрімко поповзла шкалою, запевняючи, що ще трохи і цілі буде досягнуто. 

Важкі хмари сунули до Вишеньок від лісу, підсвічували собі дорогу блискавками і бурчали громом. Вітер посилювався, пробирався під сорочку і змушував дрижати від холоду, напруги й нерухомості. Та я все вливала і вливала магію. Вже з більшими інтервалами, пильно відстежуючи будь-які зміни на вимірювачі.