Розділ 6. Аванси і борги

Розмова видалася і справді довгою. Розпрощалися ми з Ярою за години півтори. Чаювання у нас вийшло плідним. Вона отримала від мене обіцянку, я – інформацію. Тож тепер можна було сміливо повертатися до початкового плану і навідатися до місцевого керівництва. А ще обдумати все, що почула від сусідки.

Дорога до міської управи, де мав би засідати в цей час пан Грудель, була не надто близькою. Логічніше було б пошукати екіпаж. Але навряд чи вдалося б знайти хоч одного відчайдуха, котрий відгукнувся б на виклик відьми. Це вам не велике місто, де до представників нашої професії давно звикли і просто обзавелися захисними амулетами від чорної магії. Тому особливих сподівань на совість місцевих візників я не мала.

Зрештою, прогулятися після ситного обіду, що принесла Яра, було корисно.

Щасливо усміхнулася, пригадавши пироги з капустою і грибами. Божественно! Нічого смачнішого мені куштувати не доводилося. Треба якось попросити її навчити мене готувати. А то моя кулінарна майстерність коливається між яєчнею і омлетом. Та й ті Рудді не оцінив.

Вулички в містечку були незручні, – мощені бруківкою, вузькі, малолюдні, тож загубитися в натовпі, як у столиці, не було жодного шансу. У горщиках і ящичках на вікнах вже піднялися, але не розцвіли квіти. Струшували час від часу білі пелюстки вишні, котрі тут росли ледь не на кожному кутку.

Поодинокі перехожі, ті, котрі не встигли сховатися, тільки вгледівши, що назустріч крокує відьма, віталися, низько кланялися і поспішали зникнути з-перед відьмацьких очей.

Он воно як – почуватися королевою. Всі тебе тихо ненавидять, проте мовчки, і вдають, що дуже поважають. Бояться. А головне, впізнають, навіть здалеку.

І як тільки встигли понюхати, хто я така?

Так і кортіло зиркнути на когось, крикнути класичне “бу!”. І злорадно хихотіти вслід втікаючому нещасному.

Але ж образяться. Можуть світлого служителя перед мої двері притягти…

І настрій стрімко знову скотився в прірву.

Я брела вся така задумлива і знервована вулицями Вишеньок, не надто поспішаючи і окидаючи байдужим поглядом фасади будиночків. Рудді, під лозунгом “збирати інформацію”, шмигнув у перше ж підворіття, безсовісно залишивши мене наодинці з думками.

Подумати було про що. Після такої змістовної розмови з Ярою.

Отже, що вдалось дізнатись.

Рік тому ні сіло ні впало Вишеньками пронісся ураган. Наробив біди в самому містечку, позривав там дахи, повикручував дерева з коренем, познімав паркани.

Штатна відьма, тобто Порная, намагалась це безчинство природи зупинити. Старалась, як могла. Сама потім провалялась кілька днів у безпамʼятстві. І Мідді вʼялим шнурком поряд з нею. Але особливих успіхів відьма не досягла.

І от питання, що ж то за ураган такий, що сильна, досвідчена відьма довела себе і свого фамільяра до виснаження, але фактично нічого не змогла з ним вдіяти? Відповідь тут сама просилась – магічний він був! Атака чи щось накшталт того, але з природнім катаклізмом стихійне явище не мало нічого спільного.

Під час урагану загинуло п’ятеро сильних здорових дроворубів, котрі саме в той час працювали в лісі. І потрапили прямо в епіцентр стихійного лиха. Серед загиблих був і чоловік Яри. Звісно, відьма доповіла про інцидент, ледь отямилась. Що підтверджує моє припущення про магічне походження урагану.

У Вишеньки прибула комісія, пошастала тут, позаглядала, артефактами порозмахувала і поїхала геть, повідомивши, що жодної небезпеки для місцевого населення більше нема.

– Порная зла після того була, мов упириця голодна, не до лиха згадано буде, – накресливши на собі охоронний знак від нечистої сили, пригадувала Яра, застиглим поглядом вчепившись в картину на кухонній стіні. – Все ричала, що така недбалість віділлється всім Вишенькам.

Звісно, ніхто їй не повірив. А відьма… образилась. От всією своєю відьомською душею образилась. І сказала, що краще собі руку відкусить, ніж хоч палець об палець вдарить заради вишеньківців. Цьому я абсолютно не здивувалась. Знаючи Порнаю, то могла ще й по якомусь прокляттячку кинути. Слабенькому, але образливому.

От після цього вона й закрила для всіх вхід до свого дому. Не чуєте відьму – розгрібайтесь самі. Дозвіл лишила тільки своїй помічниці – Реталі. Допомогти по господарству, продукти принести…

Місцеві жителі до цього поставились по-різному. Одні – раділи, інші – злились, чи то на безвідповідальну відьму, чи то на старосту, що не береже цінний кадр. Я навіть подивувалась тому, що такі тут водяться. Проте абсолютна більшість зітхнула з полегшенням. Все тому, що замовлення від старости вона приймала вкрай неохоче, а виконувала… ну, під настрій. І ніхто не знав, яким буде кінцевий результат. Тому з часом просто перестали до неї звертатись. Та й не хочуть люди вірити в лихе. Їм властиво сподіватись на краще. От і повірили легко у висновок перевіряючого.

Тож добровільне увʼязнення Порнаї особливого вибуху в суспільстві не викликало. Проте мало хто знав – вдома відьма не сиділа. Ходила до лісу. Часто ходила. І поверталась вдосвіта, аби не потрапляти нікому на очі.

І от ще питання, що вона в тому лісі шукала? І чи знайшла? Тут у мене навіть припущень не було. Лише не надто обґрунтована підозра, що ці походи якимось чином повʼязані з записами у підвалі, котрі тепер просто необхідно розшифрувати.