Розділ 5. Загадки з кількома невідомими

Не скажу, що я на щось дуже сподівалася, але все ж, окинувши поглядом не обтяжені навіть погризеним сухарем полички кухонних тумбочок, скривилася. Гаразд, я трохи розчарувалася. Після всіх перетворень магічного дому хотілося дива. І шинки. І кави хотілося…

Незайманий, як випускниця Школи для шляхетних леді, посуд рівненько вишикувався на поличках, підморгуючи позолоченими вензелями. Виглядало, мов знущання. Особливо якщо зауважити акомпанемент, що видав мій шлунок, котрий вже добу не бачив нічого вагомого. Якщо не брати до уваги зілля Рудді.

І поки перспективи в, на дану хвилину, керівного органу мого організму так собі.

Скосила погляд на наполовину спорожнілу склянку з водою, зітхнула і зробила ще ковток.

– У кого б дізнатися, де тут продукти закупити? – глянувши на Рудді, що таким же нещасним поглядом дивився на полички, запитала я. – Все одно треба йти до старости: контракт забрати і аванс.

“Я з тобою не піду. Помру від голоду та знесилення, не дійшовши й до дверей.”

– Рудді, давити на жалість будеш перед місцевими бабцями. Може щось і вигорить. Ти магічна істота, – холоднокровно нагадала помираючому. – Взагалі можеш обійтися без їжі, води та сну.

“Угу, так і кажи, що просто на мені хочеш зекономити!” – звинувачувальним тоном пролунало в моїй голові.

Але я тільки фиркнула, звучно ляснувши дверцятами тумбочки.

– Слухай, ти б не нахабнів. Я все ще можу на тебе злитися за вчорашнє!

“Можеш”, – не став сперечатися Рудді. – “Але не будеш. Надто добра. Якась черниця, а не відьма.”

Я вирішила цю його заяву залишити без коментаря.

До всього, який сенс тупцювати по одному й тому ж? У нас проблема куди нагальніша – треба здобувати провіант.

– То ти зі мною? – зиркнувши на кота, запитала я.

“Ніби тебе можна хоч на хвилину лишити”, – пробурчав невдоволено фамільяр, спростувавши свою попередню заяву, та зістрибнув зі столу, прямуючи зі мною до виходу.

День видався чудовий. Сонячний, теплий. Дещо вітряний – і в повітрі кружляли, мов сніг, пелюстки вишневого цвіту.

Сидіти б зараз на терасі якоїсь кав’ярні з кавою та шоколадним тістечком. Мріяти про щось добре й світле. А не розгадувати обставини смерті своєї попередниці.

З тими думками доплентала до фіртки, сповільнюючись з кожним наступним кроком. А біля самого паркану і зовсім зупинилась.

Фіртка все ще жалюгідно висіла, чіпляючись за стовпчик єдиною поржавілою петлею. Та й загалом двір, на відміну від будинку, мав занедбаний, хоч і вже не такий жалюгідний вигляд, як напередодні. Не вистачило в мене сил все відродити одним махом. Але це не надто засмучувало. Моя власна магія тепер звʼязана з магією будинку. Дім тягнутиме сили потихеньку, а не широкою рікою. І за кілька днів матиму найкраще подвір’я в Вишеньках.

От тільки…

Я задумливо поцокала нігтем об стовпчику паркана і, рвучко повернувшись, рушила вздовж огорожі, часом пускаючи по ній магічні імпульси.

“Ну куди?” – страждальницьки завив Рудді. – “Лія! Гадаєш, там десь росте ковбаса? Май на увазі, моя голодна смерть буде на твоїй совісті!”

“Ходімо! Якщо вже зголосився йти зі мною. Заодно придивишся собі місце для могилки”.

“Відьмо, ненавидіти треба простих смертних, а найріднішу істоту у твоєму житті!” – зашипів розлючений кіт, але попри злість в кілька стрибків наздогнав мене. І навіть перегнав.

“Не пригадую, щоб ти мені в любові зізнавався хоч колись”, – запускаючи черговий легенький магічний імпульс огорожею, зауважила я.

Продиратись крізь зарослий сад було не так вже й просто. Торішні бур’яни намагались вліпити по обличчю чи хоча б розтріпати зачіску. Шипшина чіплялась за спідницю, ніби хотіла мене зупинити. Під підошвами похрускували сухі гілочки, що прикривали пастки у вигляді кротових нір.

Загалом, дуже скоро я була пошарпана, подряпана, розтріпана. І тільки дивом ноги не повикручувала собі.

“Ти приводу не давала…” – почав кіт, ігноруючи поступово скаженіючий стан своєї відьми, але осікся, зупинившись. І задумливо муркнув: – “Цікаво!”

Як і все в цій садибі.

Паркан мав такий вигляд, ніби його намагалися пробити тараном, але він все одно героїчно встояв. Тож тепер вихвалявся тріщинами, мов старий вояк шрамами.

Вихвалятись було чим. Вилетіло кілька штахетин, тріснув стовпчик, викорчувало з коренем кущ троянди, що ріс поряд. Над діркою в огорожі висіла самотня деревʼяна фігурка кажана, – ланка встановленого раніше, а тепер вже неактивного захисту.

Кажан дещо втратив свою початкову форму та привабливість. Тріщини по тілу, шматок крила відпав, а лапки, мов черевички, обіймав сірий лишайник.

Не втримавшись, змахнула з вухастої голови рудий дорожній пил. І задумалась, присівши та підперши голову кулаком.

“Не слабо”, – підбив висновки Рудді, примостившись поряд.

– Дивись, – торкнулась кінчиками пальців символів над кажаном. – Захист від темної магії, від чужої магії загалом, від недобрих людей. Ці від нежиті, від лихої нечисті… Всі вони стандартні. Входять у зв’язку типового захисту. А оцей, – тицьнувши пальцем в останній в ряду символ, – коло перекреслене навхрест: – Повністю виключає перебування чужих на території. Кого можна так боятися?