Розділ 4. Кому потрібна істина?

– Яка ганьба! Яке моральне падіння! – стогнала я, зарившись головою в подушку. 

“Ой, та яке там падіння?” – фиркнув Рудді, розтягнувшись поверх ковдри і з явною насолодою споглядаючи за моїми муками. – “Подумаєш, чіплялася до абсолютно незнайомого чоловіка, навіть ім’я його не запитавши, цілуватися лізла. Тьху! Дрібниці! А, забув, ти ж закохалася. Це взагалі поважна причина. Всі закохані трохи ідіоти”. 

Я завила, глибше зариваючись в подушку. Події минулого вечора крутилися в пам’яті калейдоскопом кольорових картинок, сповнених відчуттями та ароматами. І викликали вони в мене досить неоднозначні почуття. Сором за те, що взагалі так поводилася. Тремтіння від емоцій, котрі супроводжували, може, моральне падіння. І розчарування, що скінчилося все саме так. Все ж хотілося спробувати на смак його губи… 

Уф… щось думки геть не туди потекли. 

Так, звісно, чоловік зустрівся мені вкрай гарний, такий мужній. Прямо мрія… 

А може й ні. Зілля Рудді підступне. Може, я видавала бажане за дійсне. І не такий той синьоокий красунчик насправді й ідеальний? Та й взагалі я була не при собі. 

Звісно, це не знімає з мене провини. Всі ми, магічно обдаровані, маємо завжди себе контролювати, аби бід не наробити. Але принаймні можна спробувати виправдатися перед помічником, котрого прислав дбайливий Грудель. 

– Що про мене подумають у Вишеньках, коли дізнаються про… все? – зиркнувши на кота, котрого ситуація взагалі не тривожила. А навпаки, – забавляла.

“Що ти відьма!” – Незворушністю мого фамільяра можна було стіни пробивати. Проте, впіймавши мій гнівний погляд, він все ж сів і вирішив трохи розвинути думку: – “Лія, на думку будь-якого необдарованого жителя королівства, ти – істота нераціональна, емоційна, часом жорстока, часом з приступами непотрібної нікому доброти чи злоби. Ми не знаємо, як поводилась Порная. Але, зважаючи на те, як тебе сахаються, відьмою вона була авторитетною. А отже, місцеві жителі настільки не знають, чого від тебе чекати, що готові до будь-яких твоїх вибриків. Думаю, що навіть валізки спакували на випадок, якщо ти надто азартно візьмешся творити… у твоєму випадку, – добро. Тож, на мене, нікого твої танці не здивують. Та й щось мені підказує, що той гість язика не розпускатиме. Принаймні, поки не залізе до тебе в ліжко”.

– Думаєш…

“Ти йому сподобалась. І він тобі, що очевидно. Могли б непогано провести цю ніч… Давно казав, що час вже відпустити свою внутрішню жінку…”

– Так навіщо покусав? – перебила я кота, поки він знову не затягнув свою довгу лекцію про необхідність стосунків тілесних для молодої здорової відьми.

Погляд рефлекторно метнувся до щиколотки. Від укусу лишилася лише ледь помітна відмітка. Але ж з пам’яті так просто вчинок рідного фамільяра не зітреш.

“Уявив, як ти витимеш, коли прокинешся з ним у ліжку голенька”, – єхидно зауважив кіт. І моє обличчя обдало нестерпним жаром, видавши сум’яття, котрого так не вистачало мені напередодні ввечері. Сердито засопіла, схопивши маленьку подушку, і тріснула кота. Спробувала тріснути, адже він спритно крутнувся й ухилився від удару. – “От! І винним був би я!” – все ж завершив свою думку.

– А ти прямо зовсім невинний? – схопившись за можливість виправдатись, я підбадьорилась і навіть сіла на ліжку.

“Можеш так думати, якщо тобі спокійніше. Але! Я казав не відчиняти двері…” – не збирався щадити мої почуття фамільяр. І мав рацію. – “Гаразд, повий ще трохи, якщо вже кортить. Але не затягуй. Їсти хочеться, страшне. За вчора й крихти в роті не мав”.

Та спокійно, з котячою грацією зістрибнувши з ліжка, попрямував до дверей. 

– Якось дивно повівся будинок, – промовила я задумливо.

“Може ревнощі?” – фиркнув кіт, зупинившись у дверях.

– Або наш будинок має більш вагомі причини позбутися нашого незнайомця, – буркнула я, і в грудях неприємно кольнуло. Не хотілося думати, що синьоокий красень якось причетний до смерті Порнаї. Проте поки інших пояснень на думку не спадало.

“Не виключено… І взагалі… Мені здається, я вже бачив десь твого цього танцюриста!” – Рудді заплющив очі, завмер, ніби намагався щось пригадати. Але дуже скоро фиркнув і мотнув головою. – “А може й – ні”.

– Бував у Вишеньках з Ерін? – навмання запитала я. Вже знаючи відповідь наперед.

“Таємниці відьми фамільяр не видає!” – нагадав Рудді і вислизнув з кімнати, втікаючи від подальших запитань. 

Я поморщилась. Закон магії. З одного боку, й добре. Хто знає більше соромітських таємниць про відьму, ніж її фамільяр? З іншого, якщо відьма наробила бід, то чом би хоч її вихованцю не допомогти все виправити?

Що повертає нас до справи моєї попередниці. Варто все ж спуститися у підвал і переглянути ще раз її записи. Може вдасться їх якось розшифрувати.

Проте спершу треба все ж розібрати валізу. І таки зв’язатися з Верховною. Схоже, мені було що їй розповісти. А затягувати з такими справами небезпечно та безвідповідально. Біс його знає, що тут могло статись.

І про малюнки в підвалі краще повідомити. Що б не досліджувала Порная, відчуваю, воно мало якийсь стосунок до подальших фатальних подій.

Тож розповісти все! І терміново.