Розділ 3. Магічні зілля і неочікувані гості

Свідомість поверталася неохоче. Ніби недбалий прибиральник змахував темряву драною мітлою, а та кружляла в повітрі чорними клаптями і знову осідала на місце. 

В роті вогнем горіло. Як і в горлі. І в шлунку… 

Стоп! 

Розплющила очі, зустрівшись з поглядом виблискуючих золотом очей кота. І прищурилася, не бажаючи вірити в те, що він знову зробив зі мною. 

“Очуняла”, – констатував Рудді. Але в його лаконічно-буркотливому тоні все ж відчувалися нотки тривоги. 

Страшно подумати, що могло статися під час ритуалу, що навіть Рудді захвилювався. А результатом його тривоги стануть тепер куди більші проблеми. 

“Тільки не кажи, що ти в мене влив те своє зілля за особливим рецептом!” – не наважившись сказати бодай щось в голос, попросила я. 

Але відповіді й не треба було. Все тіло наливалося легкістю, силою, енергією. І в грудях прокидалася жага дій, пригод… веселощів. 

“Гаразд. Не казатиму!” – зістрибнувши з мене, погодився кіт, якому в принципі не відоме каяття. 

– Рудді! – чи то скрикнула, чи то простогнала я, різко підводячись на ноги. І, розгубивши всю свою злість та широко усміхнувшись, видихнула: – Ти просто дивовижний! Найкращий у світі фамільяр! 

“О, подіяло!” – хмикнув кіт, ліниво лизнувши задню лапу. – “Давай тільки цього разу світ не рятуватимеш! Хоча було смішно, коли ти назвала кураторку демоном і намагалася прогнати її в пекло. До речі, тобі майже вдалося”. 

Я насупилася, пригадавши той давній інцидент з практики. 

Негарно вийшло тоді. Пані Увстія навіть не хотіла мені залік ставити. Мені ж на неї соромно очі підняти було. Особливо, коли вона роздратовано видирала з рудого пишного волосся гілочки з моєї мітли. І якби не заступництво Верховної… 

Ай! Зараз пані Увстії тут не було. І Грей також тут не з’явиться ніколи! Не його рівень, тинятися глибинкою, які б поважні причини для цього не намагався придумати. 

У мене був дім. І Рудді. І найсправжнісінька свобода. 

Я вільна!

Мов пір’їнка, підхоплена вітром, крутнулась на п’ятах і буквально злетіла по кам’яних сходах нагору. Завмерла і щиро розсміялась. 

Вдалося! Мені вдалося. 

Мій новий дім оживав. Він, мов брудний мокрий пес, струшував із себе занедбаність і бруд. Позбувався тліну, наче чепурився перед приходом гостей. 

Ні! Господині. 

І серце заспівало від щастя, варто було погляду впасти на відполіровані меблі у вітальні, тонкі фіранки на великих вікнах чи ковану люстру, що підморгувала мені спалахами вогню в тонких магічних колбах. 

Повільно, з насолодою втягнула неймовірний аромат свіжого дерева і квітучих садів. Розкинула руки і закружляла по відполірованій до ідеального блиску підлозі, спіткнувшись лише у вітальні об килим із високим ворсом. Але не впала. 

“Лія, тримай себе в руках!” – порадив Рудді, стрибнувши на спинку крісла дивовижного кольору сухого піску та знервовано пройшовши по ній вперед-назад. 

– Облиш! Чудово ж усе! – навіть не глянувши в його бік, відмахнулась я. 

“На годинку-дві. Далі має відпустити”, – діловито підраховував, між іншим, фамільяр. – “І повернемось до всіх наших проблем і запитань”. 

– Зануда! – відмахнулась я від кота. – Танцювати хочеться. 

“Краще б на когось порчу наслала”, – буркнув кіт. 

І ніби у відповідь на моє бажання сотнями дзвіночків залунала легка мелодія. Чи то я сама собі її придумала? 

Плювати! Обожнюю цей дім. Знову розкинула руки і піддалась ні на що не схожій мелодії. Вона ніби пронизувала мене, підлаштовувалась під мої рухи, а не навпаки. І сам дім, немов танцював зі мною. А я здавалась собі на диво граційною і спритною. Принаймні жодного разу ні на що не наткнулась. Не розбігались же меблі з мого шляху? 

– Рудді, я казала, що тебе люблю? 

“Угу! Минулого разу, коли це зілля випила”, – пригадав кіт, влігшись на тій самій спинці і підібравши під себе лапи. 

– Ти найкращий у світі кіт! 

“Слава богу, цій ганьбі, крім мене, не буде свідків!” 

Який все ж нудний у мене фамільяр.

І ніби в насмішку над його словами за мить пролунав ритмічний, різкий стук у двері. Пронісся вітальнею і завмер, викликавши тривожне очікування. 

Зупинилася, ніби натрапила на невидиму стіну. Ми з котом переглянулися, і Рудді насторожився. А я, щиро йому усміхнувшись, рушила відчиняти. 

“А може ти все ж спиш?” – спробував зупинити мене фамільяр. 

Безрезультатно, адже я вже натиснула на ручку і ривком відчинила двері. 

Аби буквально остовпіти! 

Якщо у світі існує ідеал чоловічої краси, то зараз він стояв на моєму порозі. 

Мій особистий ідеал. 

Високий. На голову вищий за мене. І засмаглий, ніби сонце всю зиму переслідувало його, куди б він від нього не намагався втекти. Відросле темне волосся дещо недбало спадало на високе чоло. Хотілося запустити пальці в неслухняні пасма і відкинути їх з обличчя, аби краще його роздивитися. Рівний ніс з невеликою горбинкою. Гострі вилиці. Широкі темні брови над великими, неймовірно синіми очима. А от погляд гострий, мов бритва.