Розділ 2. Дім це не стіни, а душа, що в ньому живе. Або привид!

Весна – чудовий час. Все оживає, дихає квітковими ароматами і свіжістю, і попри всі негаразди здається, що всі проблеми можна вирішити, а всі перепони подолати. Цього року, щоправда, весна була скажена, мов свекруха на весіллі єдиного сина: то усміхається теплим сонечком, то скрегоче зубами заморозків.

Щоправда, у моєму житті, схоже, затяжне похолодання.

“Соромно запитувати, але… Що це?” – поцікавився мій фамільяр, не приховуючи свого шоку.

“Не впевнена. Але маю підозру, що ЦЕ – наш із тобою новий дім”, – не наважуючись відчинити хвіртку, просвітила я кота.

Не те щоб я боялась привидів цього місця чи остерігалась накладеного померлою захисту. Відьму захист пропустить. Скоріше побоювалась, що хвіртка доживає свої останні дні. І варто її зачепити – просто впаде. Ну, або назаганяю скалок із чагарника, котрим загорожа наїжачилась на візитерів.

Будинок раніше був гарний, мабуть. Заплющивши очі, легко уявлялось, яким він був до трагедії з попередньою господинею. Два поверхи, але маленький і акуратний. Ґанок, на котрому притулилось до стіни крісло-гойдалка. Великі вікна, що виходять на вулицю. Домальовувались горщики з квітами, пташиний спів, маленький сад із травами…

Для самотньої відьми – ідеальний дім.

Проте зараз він мав не кращий вигляд, ніж паркан. Пошарпана фарба, почорніле дерево, мох на ґанку. Крісло теж було. Щоправда, зламане. Засохла й скрючена лоза обплітала фасад. Зарослі в невеликому саду, що взагалі – злочин! Сад для будь-якої відьми – то святе. І навіть після смерті господині якась частка її магії оберігає і сад, та й дім, підтримуючи у належному стані.

Тож досить дивно, що все тут так занепало за настільки короткий термін.

“М-м-м! Ліє, нагадай мені, будь ласка, чому я тут?” – дещо відійшов від першого шоку Рудді, пройшов вздовж паркану та, не знайшовши нічого, що могло б його втішити, всівся прямо на траву і вп’явся в мене уважним засуджуючим поглядом.

“Бо ти – мій фамільяр”, – нагадала я, знову поглянувши на будинок.

“Найбільша помилка мого життя!”, – простогнав кіт, приречено озирнувшись на будинок.

Стільки драматизму. Втім, у цьому весь Рудді.

– То… я піду? – переминаючись з ноги на ногу та зиркаючи на зграйку дітей в кінці вулиці, не надто впевнено запитав Варко.

По всьому, йому було страх як не затишно поряд з будинком старої відьми. І, мушу зізнатись, його важко було засуджувати. Навіть в цей час доби, з самого досить сонячного ранку, відьомська резиденція здавалась зловісною і моторошною. Вікна з потемнілими рамами нагадували очі монстра, що видивлявся свою здобич. Та й загалом здавалось, з димоходу от-от вилетить якась примара. Може навіть неупокоєна душа самої Порнаї. Чом би й ні?

Тож не дивно, що мою майбутню резиденцію обходили по іншому боці вулиці поодинокі перехожі, кидаючи на нову власницю нерухомості ошелешено-злякані погляди. 

Ще й, схоже, у Вишеньках дотримувалися давніх традицій. Тож відьомський маєток притулився до міста, як змерзлий пес до кухонних дверей. Ніби й тепло, ніби і пахне смачно, а все одно страшишся, що от-от двері відчиняться і отримаєш копняка.

– Угу! – кивнула я хлопцеві, не маючи сил виринути з задумливості.

– Обживайтесь тут. Ласкаво просимо. Ну, і все таке… 

І припустив вулицею, аж курява знялась. Навіть на моє “дякую” чекати не став. 

“Я говорив, що тебе ненавиджу?” – ніяк не міг вгамуватись Рудді.

“Сьогодні? Разів зо три. Але статистика не точна.”

“Ще ніколи в житті так не шкодував, що мені дісталась відьма з моральними принципами!”

Я скривилась, в деталях згадавши причину мого перебування в Вишеньках. І… Ну, не такий і поганий будиночок мені дістався. Прибрати, покосити, вигребти старе листя. Влити магію в камінь-основу. Там гляди і ремонту значного не доведеться робити.

“Глянь на це позитивно. Тут точно є миші, приміром”, – значно підбадьоривши себе зіставленим планом, порадила я коту.

“Я не їм мишей!” – обурився Рудді.

“А як же полювання? Азарт засідки, тріумф від спійманої здобичі…” – відповіддю мені був такий погляд, що натхнення на продовження скінчилось. Тож я махнула рукою і перейшла до беззаперечного факту. – “В будь-якому випадку, на рік – це наш дім. Мені навіть здається, що ми з ним в чомусь схожі: стоїмо на зло всім, хоч і значно побиті обставинами.”

Рудді зміряв мене довгим начитаним поглядом, приречено зітхнув і виніс вердикт.

“Тобі треба поїсти і поспати, Лія. Таку вже дурню мелеш!”

На це зауваження я лише фиркнула. І, підхопивши свою запилену валізу, штовхнула таки нещасну фіртку. Вона мені відповіла невдоволеним бурчанням, старечим скрипінням. Але встояла. Що в нашій ситуації можна було вважати за неймовірне везіння.

А от те, що навіть пальці магією не покололо – паскудно. 

Швидко сплела легеньке закляття, виключно для перевірки, пустила його огорожею і… нічого. Жодного імпульсу захисного закляття. Я розгублено озирнулася на кота. Кіт з таким же абсолютним нерозумінням подивився на мене. І ми обоє задумалися.