Розділ 1. Усміхайся. Навіть якщо хочеться когось вбити

– Вітаю! Я Ліана Теренс. Буду вашою новою відьмою. 

Мій дзвінкий, надміру веселий голос пронісся майже порожнім через ранню годину шинком і розчинився в густій тиші. Приязна, мила усмішка... Усмішка, Лія, а не кровожерливий оскал! І прямий погляд. Все, як тренувалась. І радість на обличчі... Радість, Лія, щира і сердечна. Знав би хто, чого мені коштувала ця витримка... 

А тут нічого: світленько, чистенько, свіженько. Не столична ресторація, звісно, але цілком мило і затишно. Тут хотілось зупинитись, аби перевести подих. В рази краще того пристанища мишей і тараканів, в якому мені довелось ночувати минулої ночі. Згадувати страшно. І досі тягне почухатись, пригадавши дикі танці бліх по моїй ковдрі. 

– У-у-у! – відмер хтось у кутку невеличкого, але цілком милого шинку, грюкнувши дерев'яною кружкою по столу. Мабуть, від щастя. Ще б пак, такий цінний кадр направили в забиту глушину. 

Безпомилково знайшла поглядом щасливого дядька невизначеного віку з червоним розпухлим носом. Він, в свою чергу, звучно гикнув і клюнув обличчям в стіл. Ну, тепер зрозуміло, що у нього насправді з носом. Не я перша на нього справляю враження. 

– За що? – схлипнув худий дядько зі сплутаним сивим волоссям, зазирнувши у порожню кружку і тяжко зітхнув. 

От правильне питання. Сама ніяк на нього відповіді не знайду. Мені двадцять два – найкращий вік дівочий. Найперспективніша відьма з випуску, відмінниця, старанна і гарна. І така напасть на мою голову – направлення ледь не на болота в глушину. І не захочеш – завиєш! А все через що?! Через найбільшу напасть всіх часів – чоловіка. Гарного, статного, родовитого... занадто, жабу йому за пазуху, родовитого. От в нього нестримне бажання, а постраждала в результаті я. 

Так все, Лія, відревіла вже. Все одно ніхто не пожаліє. 

– Угу! Ледь від старої... – міцний кремезний чоловік з запаленими припухлими очима, сусід за столом першого щасливого, отримав стусана під ребра, зиркнув в мій бік і замовк, повісивши голову.

– Ми запит не подавали, – буркнув грузний рудий дядько з загнаним поглядом і дрібним бісером поту на чолі.

О! А оцей найбільше схожий на описаного мені старосту. Так! Руда шевелюра, сорочка на пузі потріскує від важкої роботи, очі болотно-зелені, не як у мене – смарагдові, і печать вічної втоми на обличчі. Точно староста Вишеньок – пан Грудель.

А взагалі, які ж вони всі милі і щасливі. А все чому?! Люблять нас, відьом, страшенно люблять. А в містечку Вишеньки – схоже просто обожнюють. Хоча воно й не дивно. У Порнаї характер був ще той. Її і в Ковені відьомському сахались. Ледь що не так – прокляття в лоба і не факт, що потім його й зніме. Асьці якось прищів на носа наслала – всім курсом розплутували прокляття. Ох, Порная, стільки сили і знань. Шкода, що вона так скоро нас покинула. Хоч і дивно. І сотні років ще не мала – для сильної відьми вік сили і розквіту.

“Я їх всіх ненавиджу!” – муркнув Рудді в мене на руках, вивернувся і стрибнув на підлогу, окинувши присутніх уважним поглядом досвідченого м’ясника. Його безцінна думка пролунала в мене в голові буденно, без іскри. Що й не дивно, цей рудий комок шерсті попри досить милий вигляд мав на диво паскудний характер і абсолютно “всіх ненавидів”. Навіть мене іноді. Тож нічого нового я від нього не почула.

“Нам з ними рік жити. Треба якось налагоджувати стосунки!” – приречено нагадала я. Не вперше, між іншим, нагадувала. Але кота мої слова не прийняли.

“Так нашли на них чорну віспу. Потім героїчно врятуй. І будеш для місцевих – богиня!” – байдуже порадив фамільяр, сидячи поряд з моєю валізою і ліниво вилизуючи задню лапу. Ну прямо милий гарненький котик. Кому скажи, в житті не повірять, що насправді мій Рудді – кровожерливий монстр, що в далекому минулому був фамільяром чорної відьми. Не довго. У нашому королівстві чорні довго не живуть.

“Рудді, я не чорна відьма!” – обурилась на пропозицію того самого кровожерливого монстра я.

“А шкода. От пам’ятаю в мою молодість такі відьми були…”

Кота вкотре охопив приступ ностальгії, він мрійливо замружився, вже замуркотів собі під носа щось, що підозріло нагадувало ту вульгарну пісеньку про відьму й демона, яку вони мали сумнівне задоволення підслухати вчора на постоялому дворі. 

А я титанічними зусиллями стрималася, аби не закотити очі, зітхнула, знову усміхнулася, окинувши “вдячну” публіку поглядом і зрозуміла, що в чомусь розумію свого кота. Але заговорила все так ще весело і легко:

– А-а-а! Та це не страшно, заднім числом напишете. Ковен пильнує і піклується про благополуччя жителів імперії. От мене вам на допомогу і прислали!

Чоловіки синхронно здригнулися, відвівши погляд і вдавши, що моя постать їх зовсім не цікавить. А цікавить. Відьми чоловіків притягують, мов мед мух. Але страх зазвичай сильніший. До речі, через це кляте відьомське тяжіння я і вляпалася в… Вишеньки.

– У-у-у-у-у! – на кілька тонів вище продовжував радіти місцевий житель, відірвавши від столу розпухлого носа і витрушуючи з кружки залишки заспокійливого.

– Так… – суворо насупився староста, придумуючи поважну причину, аби спекатися неочікуваної помічниці. Набрав повітря в груди, не розрахував. Сорочка затріщала, скривився, зиркнувши на усміхнену мене. – Спокійно в нас все… – а в очах так і читається “без вас було”.