Частина 10. Творчі дискусії. Літератори

Розмови на спірну тему активно йшли й у творчому середовищі. Літератори першими почали вправлятися у риториці:

- Слухайте, колего, невже ви серйозно вважаєте, що взагалі існує сенс омолоджувати вас, поетів? Невже ви по-справжньому думаєте про свою загальнолюдську цінність? Адже це нонсенс! Якийсь поетик набруднить на папері двома-трьома віршиками та вже вважає себе знаменитістю. Оце, я бачу, вас розпирає від відчуття власної значущості. Скромніше треба бути, колего. Скромніше! Яка літературна вага може бути у твору на двох аркушиках? – почав дискусію прозаїк серйозного вигляду, в окулярах і з невеликою акуратною борідкою, зі значком Спілки письменників на лівому лацкані.

- А оце вже ні, шановний. Це вам треба бути скромнішим. Це точно. Чим ви, прозаїки, відзначилися перед людством, так це довжиною своїх описів, багатотомністю нудьги, «снодійними» повчаннями. Читати прозу – туга зелена! Годі й казати. Вагомою є ваша робота як макулатура, в кілограмах. Це так! Збирачі макулатури вас цінують, але не людство. Здайте кілька томів своєї нетлінки в макулатуру, і вам – можливо, при досягненні достатньої ваги – видадуть талончик на покупку чогось дійсно цінного з літератури. Ну, наприклад, віршів Пушкіна. От був би живий Пушкін, то його й варто було б омолодити. Неможливо технічно, на жаль, – так відповів прозаїку чоловік з темними бакенбардами та кучерявим волоссям. Свою зовнішню подібність із великим поетом він усвідомлював досить впевнено і часто користався цим для наслідування.

- Пушкін? Це той, у якого «стислість – сестра таланту»? Чи що там у нього? Я б помер у злиднях, якби писав стисло. Все коротке – це нісенітниця та не формат. Не варте уваги. Дрібненьке.

- Стислість – сестра таланту, це у Чехова. А він із прозаїків, між іншим. Не треба показувати свою неосвіченість. Будьте серйознішим!

- Авжеж, ми люди серйозні, віршиків не пишемо. Не зітхаємо, дивлячись на місяць, на ямби-хореї не молимося, за римою не женемося.

- Ох, ця ваша не римована тарабарщина. Ані відчуття передати, ані пісню скласти. Не те! Не розумію, – поет уже виходив із себе і говорив сердито та голосно.

- Та вам, колего, і не треба нічого розуміти. Знайдуться спеціалісти та все зрозуміють без вас. Знаєте, що сказав із цього приводу Борис Стругацький? "Письменник – це не той, який пише, а той, якого читають". Ось на що потрібно орієнтуватися! Колего! – письменник і собі перейшов на хрипкий крик.

- Що ж ви, колего, все намагаєтеся мене вразити та здивувати своїми обсягами та вагою творів? Хоч цінність справжньої літератури в кілограмах і не вимірюється, це я знаю достеменно, але все ж... Мій кілограм поезії буде набагато цінніший за ваш кілограм прози. Це вже так є!

- Оце вже зараз здивували. Я навіть приголомшений. Та як же ви, добродію, зможете зі своєї поезії набрати цілий кілограм? Може, для солідності складете обидва свої списані аркушики в стопочку? Так не потягне ніяк, жодним чином... Так ще й ось що... від вашої, з дозволу сказати, літератури виразно пахне плагіатиком... за версту чути, – вже єхидно промовив письменник.

- А ось тут уже не дозволю. Я – нехай буде вам відомо, шановний – плагіат не застосовую. Ніколи! Як на мій смак, плагіат – це як доїдати із чужої тарілки… Фу! Не моє! Непристойно доїдати із чужої тарілки, навіть смачне. Готуйте самі свою власну їжу!

- Їжу? Яку їжу? Про що йдеться? Ваші орієнтири мені взагалі не зрозумілі.

- Мій орієнтир – це поет, який «пам'ятник собі спорудив нерукотворний».

- Споруджуйте, споруджуйте...

Стук різко поставленого стільця, грюкання дверима – ось звуковий супровід пристрасної творчої дискусії делікатних інтелігентів.