Частина 9. Незвичайні явища у суспільстві

У зв'язку з цим винаходом у суспільстві почали відбуватися незвичайні явища. Їх, загалом, можна було назвати ажіотажною суєтою. З'явилися люди, які намагалися відтворити цей прилад за умов дрібних лабораторій з метою одержання корисливого заробітку.

Але ці псевдофахівці відразу ж були оголошені шарлатанами через неможливість концентрації достатньої енергії в «домашніх» умовах.

Інші люди почали красти дітей та молодих людей з метою передачі життєвої енергії від них до багатих людей похилого віку. Кіднепінг на новому витку. З'явилися оголошення в пресі про продаж своєї ЖЕ-«вітасили» багатим клієнтам. Раніше йшлося про окремі органи та їх трансплантацію із цілим шлейфом криміналу. А тепер – ЖЕ, «вітасила» – вже новий ступінь криміналу та турбот для поліції.

З'явилися люди, які бажали передати власну життєву енергію до своїх хворих чи старих родичів. А також з'явилися самовіддані донори для передачі життєвої енергії на користь соціально цінних людей, геніїв науки та мистецтва.

Ось тут і далася взнаки друга серйозна проблема. Мало того, що складною справою виявилося визначити людей, гідних омолодження. Але й не менш складним постало завдання підбору донорів ЖЕ.

Хто ці люди, донори? Вони що, божевільні? Віддати свою життєву енергію іншій людині – це означає вкоротити життя самому собі. Хто ж погодиться на таке добровільно?

Питання вирішилося після того, як було оголошено про можливість віддавати ЖЕ невеликими частинами від кількох людей, тобто в складчину. Декілька донорів на одного реципієнта, щоб не завдавати значної шкоди здоров'ю. Тоді кількість самовідданих жертвувателів ЖЕ стала достатньою.

Для запису донорів відкрили невеликий кабінет на станції перекачування. Спершу відвідувачів там було мало. Потім, у міру розтікання чуток містом, стала утворюватися невелика черга з кандидатів. Невелика, але щоденна. Справа пішла на лад. Записували й анонімно, Інтернетом і телефоном, і особисто.

Запис добровольців вела язиката дівчина, досить жвавого характеру, з яскравим макіяжем. Їй доводилося бути жвавою, бо спілкуватися треба було з дуже різними людьми, не всі з яких викликали повну повагу.

Ось на запис прийшов громадянин із помітними ознаками регулярного вживання, з відповідним кольором обличчя та у «свіжому» одязі:

- Доню, скажи, по якій ціні приймаєте енергію? Я здав би, скільки треба.

- Громадянине, ми приймаємо життєву енергію, а не порожню склотару. Ваша енергія не підійде. І не треба так дихати на мене! Від вас йде перегар, а не енергія.

Бабуся суворого вигляду, схожа на вчительку, поцікавилася, кому безпосередньо віддадуть її енергію. Дуже засмутилася, отримавши відмову через її похилий вік. Вона хотіла зробити свій посильний внесок у майбутнє мистецтва, але тільки обов'язково у високу літературу, а не в «якусь там мазню на полотні» або, не дай Боже, у спорт.

Молодий чоловік спитав, чи вистачить оплати за енергію для того, щоб закрити іпотеку в банку. Отримав відповідь, потім довго рахував у коридорі на калькуляторі, дзвонив комусь телефоном, але так і не прийняв рішення.

Романтичний юнак запропонував свою енергію для омолодження справжніх патріотів, наполягаючи на тому, що згоден зробити це безплатно. Але не зміг пред'явити паспорт, оскільки не досягнув самостійного віку.

Успішно записався хлопець із зачіскою «ірокез», уточнивши лише кілька деталей:

- А що відчуває людина під час передачі своєї енергії? Чи можна буде записати відосик із капсули? Які там відчуття? Чи це круто? Чи можна буде потім сфоткатися з тим, кому від мене вкачають?

Це були нескладні питання для жвавої дівчини. Вона відповіла на них упевнено, хоч перший масовий досвід перекачування ще не відбувся.

Згадали досвід минулих років щодо продовження життя для партноменклатури. Різні люди діяли у різних напрямках. Хтось у бік самопожертви, а хтось у бік самозбагачення.

І продовжились розмови у народі. Не лише безпосередньо біля станції, не лише у місті, а й по всій країні. Як же не обговорити таку інформацію? Кожна людина мала власну думку. Чого ж її приховувати?

 «Преса! А що преса? Напишуть всякого… Вчені! А вони що, найрозумніші? Лише вигляд розумний, і більше нічого… Начальники! Кому вони начальники? Нехай у себе в кабінетах командують…» – всі люди взяли участь в обговоренні актуальних питань…

Кому це взагалі потрібно і навіщо? Що є справжньою життєвою цінністю? Як це розуміють люди різних станів, віку, професій та освіти? Хто в цьому суспільстві більш цінний, а хто менш? Чи можна кимось пожертвувати для блага «потрібних та цінних» людей, чи це аморально? Хто з посадових осіб та як користується своїм життєвим ресурсом? Можливо, вони змарнують свою додаткову життєву енергію, якщо їм її перекачати?

Питання, питання… Думки, думки…