Частина 4. Наукові працівники

Інформація про проєкт омолодження не залишила байдужим нікого. Усі були стурбовані технічними та науковими питаннями, пов'язаними з винаходом. Кому ж першому належало зацікавитися науковою стороною проблеми, як не науковцям? Саме їм…

Двоє науковців розмовляли біля відчиненого вікна інститутського кабінету. Стояла тепла погода, співрозмовники були одягнені у легкі сорочки. Один з них говорив, злегка погойдуючись з п'яти на носок і засунувши праву долоню пальцями між ґудзиків на грудях. Очевидно, з причини відсутності борту мундира. О, цей наполеонівський жест, який же він промовистий! Співробітник був дещо старший за свого колеги. Різниця у віці дозволяла йому говорити з легкою поблажливістю, злегка випнувши животик і розтягуючи слова. Злегка!

- М-да… – важливі розмови часто починаються саме з цього багатозначного вигуку. І це правильно, бо завжди спочатку треба дуже добре подумати, а вже потім говорити. Думати ці люди вміли, то буває серед учених.

- Як ви почуваєтеся, шановний? – із найсерйознішим і найприскіпливішим виглядом запитав старшого другий співробітник. Іронічність цього простого питання відчувалася навіть не в інтонаціях голосу, а видна була в його хитрій усмішечці. Молодший щойно увійшов з вулиці, на його голові була квітчаста кепочка, а в руках згорнута газета. Газетою він збуджено постукував по лівій долоні.

- Ну, так… десь між чудово та пречудово, – повільно промовив старший.

- А що, більш точно ви висловитися не можете? – не вгавав жартівник у кепочці.

- Зовсім не можу…

- Я також хочу так жити. Дозвольте мені трохи постояти біля вас, – продовжував свої вправи у гуморі молодший. Він зняв свою кепочку-бейсболку і легковажно вдягнув її на голову Ціолковського, який мовчазно був присутній під час бесіди у вигляді кабінетного бюста. Кепочка ніяк не гармоніювала з бюстом за кольором. Потім молодший зовсім неповажно посмикав погруддя за бороду, просто від надлишку енергії.

- Стійте, мені не шкода, – старший був налаштований доброзичливо.

- Я завжди буваю такий розгублений, коли бачу щасливу людину так близько.

- Приємно слухати розумні речі. Продовжуйте. У вас добре виходить, – старший співробітник говорив зі значним виглядом, намагаючись надати голосу авторитетних інтонацій. Це, мабуть, заважало йому помітити іронію у висловлюваннях молодшого співрозмовника. А той уже дивився у вікно, зосередив свій погляд на пам'ятнику на подвір'ї інституту. Там теж був присутній Ціолковський, тільки на повний зріст і кам'яний. Думки молодшого співробітника почали крутитись навколо цього об'єкта:

- Цьому, на подвір'ї, кепочку на голову вже не одягнеш і за бороду не смикнеш. Високо, – подумав він сам собі. А вголос сказав. – Цікаво, чи можуть колись поставити пам'ятник молодшому науковому працівнику?

- Незрозуміла думка. З якого це дива? За які такі заслуги?

- Ну… за якісь… за внесок у світову науку… – голос молодшого дещо втратив запал і впевненість.

- Щоби поставили пам'ятник, потрібно мати значні заслуги, а не просту дисертацію.

- А старшому науковому... можуть поставити? – наполегливо продовжував молодший. Питання його, мабуть, зачепило.

- А старшому можуть. На те він і старший! За пристойні заслуги можуть поставити пристойний пам'ятник, – голос старшого співробітника звучав упевнено, з чого можна було зробити висновок, що він зараз говорив саме про себе, без жодних узагальнень.

- Тобто, на вашу думку, старшому науковому можуть поставити, а молодшому ні?

- Звісно. Якщо всім поспіль ставити пам'ятники, то постаментів не вистачить. Це ж очевидно.

- Скажіть, чому ви так впевнені, що вам після життя поставлять пристойний пам'ятник? Великий та красивий? Бронзовий? Можливо, нащадки поставлять вам пам'ятник просто з твердого дерева. Ви так не думаєте? – такий тон вже явно виходив за рамки наукового етикету, але молодший розпалився і не помічав цього.

- Чому ж із дерева? Невже мої дослідження не варті більшого?

- Не знаю. Можливо, бронзи на всіх не вистачить. Вони, нащадки… потім самі вирішать, що робити. Їм буде видніше.

- Ці нащадки на сьогодні ще зовсім не виросли. Не можна передбачити, як вони оцінять наші заслуги в майбутньому. Потрібно якийсь час почекати, потім стане зрозумілим.

- Скільки ж треба чекати? Невідомо. Хоча, у будь-якому разі, їм буде видніше.

- Ви абсолютно праві. Нащадки спочатку мають морально зрости до усвідомлення моїх досягнень. Потім уже нехай міркують про пам'ятники. Я припускаю, що в далекому майбутньому я зовсім нікуди не поспішатиму. Нехай ставлять… декілька та у різних місцях, – старший при цьому теж став дивитися на Ціолковського у дворі інституту, якого, безперечно, бачив уже багато разів. Але тепер його погляд набув деякої особливої ​​зацікавленості.

- А може, ви віддасте перевагу, щоб вашим ім'ям назвали якийсь проспект? – фантазія молодшого почала грати новими ідеями. Газета в його руках забарабанила більш нетерпляче. Він хотів повідомити щось важливе і підбирав для цього потрібний тон і позу.

- Це передбачити неможливо, скажу вам впевнено. Ось тут я вам скажу вже цілком впевнено. Може бути й проспект, а може і якась заміська вулиця з поганим освітленням і розбитим асфальтом. Але, як мінімум, це може бути школа або кінотеатр. Я – людина широких масштабів і широкої душі – про дрібниці гадати не буду.

- Так, звичайно, ви маєте рацію. Тільки я думаю ще ось про що. Людям із серйозними заслугами суспільство не повинне просто ставити пам'ятники. Не той рівень вдячності. Пам'ятники – це так, дрібниця, за середні заслуги – можуть бути з різного матеріалу, каменю, бронзи, комусь підійде і з дерева. Буде достатньо. А ось за значні досягнення суспільство має продовжувати цим людям життя настільки, наскільки це буде технічно можливо. Такий вид винагороди буде найприроднішим, – інтонації молодшого співробітника від зневажливості зросли до помітного пафосу. – Я так думаю. І такий проєкт уже існує, ось про нього пишуть. – З цими словами молодший ефектним жестом розгорнув газету та показав статтю в ній.