II - Чи бажаєш допомогти мені Джонатане Баєрс?

Джонатан Баєрс завжди був розсудливим і впевненим у собі. Він був зосередженим, Джонатан завжди намагався бути людиною. Людиною, яка допоможе в будь-якому випадку.                          

 Ключове слово? Так, завжди.                                                

Це слово почало швидко стиратися з присутністю цього вишкребка. Звісно, Ненсі мала "спілкуватися з цим вишкребком"...                                                  

 Стів не збирався притримати язика, не намагався стулитися. Нічого через кілька годин, коли Ненсі піде перевіряти "норовливого пацієнта", Джонатан Баєрс допоможе.                          

 Бо Стіву Гаррінгтону треба прописати. Джонатан вірив, що кілька стусанів не зашкодять. Хлопець запевняв, що це піде на користь...                                    

 Стів возився з якимсь начинням, але близько сам не наблизиться.                    

  "Бо я ж не дурне, так?"                            

 Зазвичай, хлопці по типу Стіва нападали першими, але зараз вишкребок "не підставиться". Тільки не через кохання свого життя, тільки не через Ненсі... Уті-путі.                              

Погани думки були усюди,  Джонатан не міг знайти спокій. Терпець урвався, а пика Гаррінгтона була за кілька метрів. Близько, небезпечно близько.        

 Стиснувши руки в кулаки, він вирішив пройтися.                                                

 Намагаючись не зважати на Стіва Гаррінгтона, який йому нахабно підморгнув.                                              "Типу все під контролем, братан!"          

 Дивлячись на недолугого Стіва, Джонатан кілька разів назвав його бараном.                                               Бо подумки, зробити це було легко. А ще тому, що зарозумілий Стів Гаррінгтон бараном і був.                 Майк хотів було покликати Джонатана, але сарай (поряд) так струснуло, що він замовк. Пролунало дещо... загрозливий визг.                                    

 "Схоже, поліцейський Джим Гоппер потребував валеріянки. І негайно."

 Звук був такий гучний, мовби його знову зняли з посади. Або він дуже лютував через нові пов'язки. Може не сподобався колір ?                                          

 Горлання почулося знов :                                                

  - Та я Вам цей перекис водню  засуну в...                                                                    

 Від несподіванки Джонатан клацнув зубами. Холод насувався, але стривожило його не це.                       Поряд почувся рик.                                      

 Джонатан відійшов задалеко, але навіть телефон не перевірив. Звук повторився, а страх ближчав. Близькість чогось нелюдського.                      

 Чомусь він не замислився, що там позаду на нього чекає Вілл Баєрс і Майк Вілер.                                     Джонатан почув.                                            

 Він усвідомив, що це не гарчання, а благальне скавління. Хтось крокував за деревами, але от пролунав лиш звук болю.                                                            

  "Олень, чи що?"                                      

 Він не одразу зрозумів, що трапилось. Пасток для диких тварин тут майже не було.                                      "Ну, хіба що для диких демогоргонів."            

 Нарешті, коли Джонатан набрався хоробрості і сунув вперед... Через кілька кроків, виднівся довгий кривавий слід.

Пізніше, коли він побачив лиса, Джонатан не здивувався. На протязі усієї хвилини, Джонатан не відчув у собі сил познайомитися з "халепою" тварини. Він підійшов не відразу, але все ж це зробив.                     Тіні виросли по обидві боки, а шерсть у лиса наїжачилась. Тільки зараз хлопець Ненсі Віллер побачив, що ж його так відштовхнуло.                                  

 Не переламана лапа дикої тварини, а темні очі. Вони були покриті багряною оболонкою.                           Хлопця не просто відштовхнуло, його віджбурнуло у пітьму. Світ змінився, а одна з думок була :               "Як я міг переступити цю невидиму межу?"                                                              

 У нареченого Ненсі був тільки ліхтарик, але ним оборонятися... Він би не зміг.     Кіготь притиснувся до його шкіри, а тіні... Ті тіні, які виявилися чудовиськами, стисли його.                    

 "Я попався. Повністю попався."              

 Неначе кінець усіх світів, неначе злісний рок (звучав його голос)  :                

  - Напевно, хлопче. Зуби в тебе скреготять... Чи то здається ?                      

 Векна не очікував відповіді.                        

 Векна змінювався, приймав іншу форму. Він вищав, він ріс. Джонатан нічого не бачив довкола себе. Порожнеча та й чудовиська.                      

 Кіготь зсунувся, а саме зло промовило до нього :                                                

  -  Чи бажаєш допомогти мені Джонатане Баєрс ? Твоя дівчина тобі, я нічого не бажав. Джонатане, тобі не кортить скоритися мені? Ти б вижив...        

  - Та йди ти!                                            

  - Хіба? - Векна підступився до нього і раптово натис. Джонатан волав, відчуваючи, ніби його скальп горить. Нічого не було, ані вогню, ані тілесних страждань.                                            

 Але Векна вмів робити різні речі. Створіння, яке звалося Векною вже не було людиною. Чудовисько щось шепотіло.                                                  

Векна випромінював радість. Він був на сьомому небі і променів пітьмою.          

Темінь охопила світ людей, і він виголосив :                                                    

  - Не бійся. Долучись до мого світу... Я допоможу тобі, бо ти станеш початком!                                            Джонатан більше не волав, він не видав ані звуку. Погляд його став іншим.