«вітаємо, зять із Китаю!»
Розділ 6. Прощання і подяка
Пора було прощатися. Сонце ще не встигло вилізти з-за лісосмуги, а на подвір’ї вже стояли валізи, закутані маминим целофаном «на всяк випадок».
Мама Надія, хрестячи їх обох, шептала:
— Щоб щастя вам і мир, дітки. І бережіть одне одного.
Сльоза котилась по щоці, але вона її відганяла, мов муху: соромно ж перед іноземцем.
Тато Євген чухав потилицю і простяг банку меду:
— Це наш, домашній. Хай там у вас буде з ложечки солодко, а не з паличок.
І підморгнув.
Тітка Люба, в халаті з леопардовим принтом, з’явилась із-за плоту з пельменницею в руках.
— Ой, забула ж пиріжки! З вишнею, з капустою і з м’ясом — не переплутайте! А ти, Сергій, їж, не соромся!
СеньСао вже навіть не намагався поправити її ім’я. Просто кланявся і усміхався.
— Дякую, — раптом сказав він. Голосно, чітко. Єдине слово, але так, що в тітки Люби з-під очей пішло три сльози, а дядько Сергій кинув у повітря кепку і вигукнув:
— Та наш же китаєць — тепер точно свій!
В автобусі Даша сиділа біля вікна. Вона дивилась на поле, де під вітром коливались соняшники.
Було сумно, але тепло.
— Я ще не встигла всього показати тобі, — прошепотіла вона.
СеньСао взяв її за руку.
— Але я вже все відчув.
Село повільно віддалялось. За автобусом біг пес Барсик. Махав хвостом і гавкав — або «щасливої дороги», або «не забувайте нас».
#1397 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
