Розділ 4. Копанка, душ і зорі

Після добрячих посиденьок, коли вареники вже не влазили, а борщ тільки згадувався, чоловіки вирішили влаштувати «серйозну справу» — рибалку. За садком, у кінці городу, була копанка — така собі міні-озерце, де колись планували розводити карасів, але вийшло як завжди: карасі розвели самі себе, і тепер плавали там як у власному СПА.

На березі — деревʼяні дощечки замість лавок, вода — прозора, але вже з характером. СеньСао зацінив атмосферу. Поки вудки ловили не так рибу, як терпіння, між уловом — по чарчині. Піднімають склянки, поки жінки не бачать. СеньСао спочатку думав, що горілка — то якийсь ритуал, тому сказав “ганбей” і хильнув. Обличчя його після цього стало дуже філософським. Але чоловіки з повагою кивнули — витримав, значить свій.

Та музика довго не грала. З кущів, як два контролери на маршруті, вийшли Даша з мамою Надією. І понеслося! І рибу жалієш, і копанка мала, і наїлися ж, і що це за виховання! А далі як завжди: і СеньСао винен, бо іноземець, і взагалі не треба було тих чарок. СеньСао кивнув, мовляв, «більше не буду», хоча ще не зовсім зрозумів, за що саме отримав на горіхи.

СеньСао наважився самостійно піти до сільського туалету. Того самого, що стояв у кутку городу, з написом «Не курити!» на дверях і похиленим дахом із шиферу ще з дев’яностих.

Даша, стримуючи сміх, показала на хатинку:

— Там. Виживеш — значить справжній.

Китаєць сміливо відчинив двері. Усередині — як у фільмі жахів: легенький, але характерний сільський аромат, гуркіт мух і легендарна дірка в підлозі з двома дощечками з боків «для стабільності». А на іржавому гвіздку, мов трофей, висів рулон туалетного паперу.

СеньСао озирнувся, мов обрав місце для медитації. Вдихнув — не глибоко. Кивнув. І… зайшов. Через кілька хвилин вийшов з таким виглядом, ніби здолав вершину гір.

— Все зрозумів, — сказав він гордо. — Практично… екстрим.

Тітка Люба зааплодувала з веранди:

— Та він не тільки свій, він ще й герой!

Під вечір, коли сонце вже хилилось за стару грушу, СеньСао відправили митись у літній душ. Він зайшов за ту квіткову ширму й вигукнув:

— А я не міг і подумати, що за цими квітами — таке чудо! Це як джакузі, тільки з сюрпризом!

Душ з оцинкованої бочки, нагрітої сонцем, трохи прохолодний, трохи романтичний. Вода лилася слабенько, але ефект був — освіжився і насмішив усіх, бо ще пів години розповідав, як намагався знайти кнопку або пульт, щоб регулювати воду.

Коли всі нарешті полягали спати, Даша з СеньСао вийшли на ґанок. Тиша, тільки цвіркуни й запах стиглого літа.

— Поглянь на небо, — шепотіла Даша.

— Це… як розсипана сіль по чорному оксамиту, — відповів СеньСао, вражений.

У Пекіні зорі давно не видно — хіба що на фоні реклами. А тут — темрява густа, справжня, і в ній світиться кожна зірочка, наче хтось дійсно насипав їх над хатами.

— Знаєш, — прошепотів він, — я думав, що вже бачив усе. Але цей ґанок і ці зорі — краще за всі хмарочоси світу.

Даша усміхнулася. Село починало закохувати в себе СеньСао повільно, але впевнено.