Розділ 2. Борщ і паляниця

— Сідай, не соромся, — мама Надія притягла ще одну табуретку ближче до стола. — У нас усе своє. Екологічне. Сало домашнє, борщ червоний, як серце закоханого!

СеньСао обережно присів, втиснувшись між Євгеном і Дашею, намагаючись не зачепити ліктем миску з огірками. На нього дивились усі — навіть кіт Василь із печі спостерігав пильно, як вчитель за учнем на іспиті.

— СеньСао, це — борщ, — сказала Даша китайською, — це наше головне національне блюдо. Їж, не бійся. Він не кусатиметься.

СеньСао нахилився над тарілкою, вдихнув аромат і, трохи нахмурившись, запитав:

— Це десерт? Воно солодке?

— Та яке там солодке! — пирснула Даша. — Просто буряк. Їж!

Він взяв ложку, зачерпнув і обережно скуштував. Проковтнув. Мовчав. Всі напружено чекали.

— Хао чі, — нарешті вимовив він. — Смачно.

— Що він сказав? — запитала мама.

— Каже, як у дитинстві! — всміхнулась Даша, не моргнувши.

— От бачиш, — зітхнула мама. — А я ж хвилювалась, що не звикне до нашого. Ось тобі ще шкварочка, і огірочків, і капусточки!

— А паляницю хай скаже! — вигукнув дядько Сергій, який щойно зайшов у хату, вже з чаркою в руках. — Давай-давай, перевіримо.

— Та ну тебе, Сергію, — махнула рукою мама. — Чоловік тільки сів.

— А що, це важливо, — наполягав дядько, сідаючи навпроти СеньСао. — Кажи, зятьок, “па-ля-ни-ця”!

Даша перевела фразу китайською. СеньСао спробував:

— Па… ля… ліца?

Сергій голосно засміявся, мама ахнула.

— Ну нічо, нічо! — хихотів дядько. — Головне, щоб борщ не залишав у тарілці!

— А він ще й салом не закусив! — вигукнула тітка Світлана, що зайшла з мискою вареників. — На, СеньСао, спробуй отаке чудо! З часником, до речі.

— Часник — це те, що палить рот? — уточнив СеньСао.

— Саме воно, — підтвердила Даша. — Але ти тримайся. Це — ініціація.

Обід плавно перейшов у розпитування. Дядько Сергій вирішив провести “серйозну розмову”.

— Ну, СеньСао, — говорив він повільно, з особливою пафосною інтонацією. — А скільки ти заробляєш? Програміст, кажеш?.. Вай-фай лагодиш, так?

СеньСао, не розуміючи, усміхався й кивав.

Даша схилилась до нього й переклала, але трохи по-своєму:

— Він питає, чи ти щасливий, що маєш таку чудову дружину, як я.

СеньСао швидко сказав:

— Дуже щасливий! Найкраща у світі!

— Ну от, чуєш! — підморгнула Даша дядькові. — Людина вміє говорити, коли треба.

— Та ти перекладаєш щось не те, — запідозрив Сергій. — Він точно не сказав про тебе. А ну переклади чесно!

— Сергію, ти краще вареники їж, — втрутилась мама. — Що ти до зятя причепився, як лопата до багна?

— Та я ж не зі зла! — обурився дядько. — Я просто з ним спілкуюсь. Міжнародна дипломатія!

СеньСао тим часом акуратно брав пальцями вареник, вдивлявся в нього, потім обережно надкусив — і його обличчя просвітліло.

— Це… — він щось сказав швидко китайською.

— Каже, це найкраще, що він їв за все життя, — переклала Даша, а сама не стримала сміху. — Але це ще до сметани. Тепер давай сюди — і сметанку!

— А що він казав насправді? — пошепки запитала мама.

— Що це як варена м’яка булка, але краще, — усміхнулась Даша. — Тобто вже майже українець.

— А це що таке? — з підозрою запитав СеньСао, коли дядько Сергій налив у стопку прозору рідину й підморгнув.

— Ліки! — авторитетно відповів дядько. — Від застуди, від шоку, від… усього. Пий!

Даша хотіла втрутитись, але було пізно — СеньСао вже перехилив чарку. І завмер.

Тиша. Дядько спостерігав із повагою, мама Надія — з тривогою.

— Ну як? — спитала Даша, підсовуючи йому шматок сала «для закуски».

СеньСао довго кліпав очима, потім важко зітхнув і сказав:

— Я… бачу… внутрішнім оком… бабусю з автобусу… Вона сміється… і махає мені пиріжком…

Дядько гримнув по столу:

— Наш хлопець! Та він після першої вже з нами на одній хвилі!

— Тільки не другу! — швидко додала Даша, поки дядько не налив ще.

— А що, в нас так заведено: якщо вже «паляну» вимовив, то й чарку — будь ласка! — сміявся дядько.

СеньСао на це тільки зітхнув і прошепотів:

— Україна… це виклик…