Розділ 1. Повернення

Дорогий читачу!

Ця історія народилась із любові — до родини, до села, до несподіваних зустрічей і до різниці, яка робить нас такими цікавими.

Я писала її з усмішкою, з ностальгією і, чесно кажучи, з великим апетитом — бо без борщу, сала й дачі тут ніяк 🙂

Якщо хоч раз у твоєму житті зʼявлявся несподіваний гість, який потрапляв у світ “нашого”, — ця книжка для тебе.

З теплом і вдячністю,

Автор ❤️

— А ти, дитино, звідки така файна та ладна? — старенька бабця з переднього сидіння повернулась і втупилась у Дашу, поклавши руку на спинку її крісла. — І хто це з тобою такий чорнявий? Чиї ви будете?

Даша ледь стримала усмішку.

— Я… із Києва, — відповіла вона, як зазвичай, хоча правда була складніша. — А їдемо ми до батьків, у село Зелений Гай. Це мій чоловік, СеньСао.

Бабця примружилась, як сова в сутінках, і нахилилась ближче, глянувши на СеньСао через окуляри в позолоченій оправі.

— Чоловік? — вона втупилась на нього, не кліпаючи. — Та невже наш? Хоч і дивненький трохи…

— Китайський, — спокійно сказала Даша. — Ми одружені вже три роки.

СеньСао, мов на репетиції, ввічливо всміхнувся і кивнув. Потім ще раз — іще ширше, бо помітив, що це подобається бабці.

— Ой-ой, — зашепотіла та, приклавши руку до грудей. — Щоб я ще таке побачила, то не вірила б! А ти ж по-нашому добре балакаєш? — звернулась вона до нього.

СеньСао не відповів. Він просто продовжував усміхатись.

— Він не говорить українською, — пояснила Даша. — Тільки китайською. Але я перекладаю.

— Боже ж ти мій, — прошепотіла бабця, ніби тільки що побачила інопланетянина. — А я ж думала, що до нас лише поляки приїжджають. А тут — китаєць!

Пасажири навколо вже крадькома слухали й поглядали на них. У когось блимнула камера телефону. Водій переглянувся з хлопцем біля себе й хитнув головою.

Автобус гуркотів по знайомій дорозі, що заросла бур’янами. З вікна вже виднілись рідні поля, покручені стовбури дерев, зарослі городи з перекошеними парканами.

— Ми скоро приїдемо, — прошепотіла Даша до СеньСао китайською. — Не хвилюйся. Вони… трохи гучні, але добрі.

СеньСао кивнув і знову усміхнувся — цього разу вже щиро.

На зупинці біля старої криниці стояли мама Надія й батько Євген. Мама стискала в руках букетик півоній, батько тримав Рябка на повідку. Пес вже гарчав, наче відчував запах чогось… незвичного.

— Мамо! Тату! — Даша вибігла з автобуса першою.

СеньСао вийшов слідом. Щойно ступив на землю — Рябко завив, наче сирена, і кинувся вперед. Повідець натягнувся, батько ледь втримав пса.

— Тихо, Рябко! Це свій!.. Свій… ну майже, — додав він уже пошепки.

— Це він? — прошепотіла мама, ковтаючи хвилювання. — Той самий?.. Ну він симпатичний, нічого так… Хоч трохи блідий…

Даша усміхнулась.

— Це СеньСао. Мій чоловік.

— Драстє, — сказала мама з наголосом на “є” і простягнула руку. — Ми — Надія і Євген. Тобто батьки.

СеньСао низько вклонився, чітко сказав:

— Ні хао. Вельми радий.

Батько зніяковів, потиснув йому руку, ніби цеглу брав до печі.

— Ну що ж, — сказав він. — Буде що згадати. Ходімо додому.

А Рябко продовжував гарчати й бурчати ще довго — майже цілу годину.