Розділ 15

* * *

— Навіщо ви це сказали?

Вони вийшли з двомісної палати разом з лікарем Балем, але пройшовши з десяток метрів в напрямку ординаторській, Діна не витримала і висловилася. Обурювалася, звичайно ж, тихо, щоб не викликати хоч у когось бажання підслухати. Доводилося враховувати нездорову цікавість оточення до чужого життя та спілкування.

— Що саме?

Баль споглядав на неї з незмінною легкою посмішкою і лукавинкою в очах.

— Ви чудово розумієте, про що мова. Я ж не дурна, та й ви — людина кмітлива.

— Така висока оцінка, Діно Антонівно. Я приємно здивований. Дякую на доброму слові.

— Припиніть блазнювати, Балю.

— Марат мені подобається більше.

— А мені байдуже, що вам подобається.

— В вас, Діно Антонівно, мені подобається все, без винятків.

Після такої відповіді жінка кілька секунд п’ялилася на Баля, не знаючи, що сказати після такого нахабства. Та тривало це недовго. Діна примружила очі та прошипіла:

— Ви забуваєтесь, Марате. Тобто лікарю Баль, — на зло чоловікові Діна зробила акцент на прізвищі.

Марат знову посміхнувся. Здається, цього чоловіка нічим не проймеш. З одного боку — це чудово. Ніякі слова або дії пацієнтів, а вони бувають вельми специфічними, не можуть його роздратувати, проте з іншого...

«Діно, він зробив тобі комплімент — багато компліментів».

Вона розуміла, що будь-яка інша жінка на її місці лише пораділа б цьому і подякувала, або навіть трохи пофліртувала із симпатичним чоловіком. Так чому ж вона злиться? Питання!

Поки Діна намагалася впорядкувати власні думки, Марат озирнувся і дуже тихо, щоб почула тільки Діна, повідомив:

— Ви можете сердитися на мене, Діно, якщо це вам до душі, але нам краще зайти в ординаторську, до того ж разом.

— Це ще навіщо? — змусила себе запитати Діна спокійним тоном.

Навіть самій собі вона починала здаватися неврівноваженою особою. Їй, звичайно ж, байдуже, що думає з цього приводу цей нестерпний чоловік, але на них поглядають й інші, до прикладу — Катя Трубач. А ця життєрадісна любителька пліток може розтрубити про них все, що на розум спаде. Втім, вона й так вже прислухається і придивляється. Предмети на постовій стійці переставляє, щоб був привід затриматися у коридорі.

— Якщо туди не зайду я, чекайте в гості Максима Максимовича. Він — відомий ловелас.

Діна спробувала зважити всі «за» та «проти», але уважний чоловічий погляд заважав думати тверезо. Тоді жінка сказала собі, що не здається, а лише змушена підкоритися обставинам.

— Що ж, заходьте. Я не можу вам заборонити. Ми не в моїй домівці, — неохоче дозволила Діна, а Марат відчинив двері та жестом запросив колегу увійти, а в кінці навіть торкнувся її спини — ледь-ледь і на коротку мить, але жінка стрепенулася. — А ось це було зайвим, — зауважила Діна роздратовано.

Лікар Баль проігнорував її тираду, але примудрився в черговий раз зачепити Діну іншим:

— А мені було б цікаво побувати у вас вдома.

Діна пройшла до столу, кинула на нього історії хвороби, обернулася до Марата і, ледве стримуючи гнів, поцікавилася:

— Ви з усіма співробітниками... пардон, співробітницями так розмовляєте, лікарю Баль?

— Марат, — нагадав чоловік і, ніби нічого не сталося, почав заправляти кавоварку.

— І ніхто не обурюється?

— Ні. Ви каву з цукром п’єте чи без? Відразу попереджаю — молока немає.

— Ви нічого не бажаєте розуміти, адже так?

— Чому ж? Мені страшенно цікаво, чому ви так нервуєте?

— Послухайте, Марате...

— Ого! Прогрес.

— Гаразд, нехай так. Зрозумійте. Я не така, як інші. Мені не потрібно все... ось це.

— Що саме?

Діна зрозуміла, що її терпець урвався, і вона готова кинутися на Баля з кулаками. Щоб не поступитися спокусі, дівчина підскочила до дверей, відчинила і ледь не стукнула ними по фізіономії Корсака.

Невже він підслуховував? І що, цікаво, почув?

— О, вибачте! Я не підозрювала, що хтось тут... Втім, не важливо. — Діна раптом усвідомила, як виглядає: червоні щоки й розпухлі губи, які вона завжди стискала, намагаючись стримувати емоції, могли свідчити зовсім не про те, що означали насправді. Але ж потрібно щось сказати! — Вам гірше?

— Так. Тобто ні. Але якби ви могли ще раз... — Корсак поглянув поверх її голови, і Діна зрозуміла, хто стояв за її спиною. — Можете не поспішати. Я подрімаю з годинку-другу.

— Сон — найкращі ліки, — багатозначно зауважив лікар Баль, а Діна ледь стримала сміх.

— Ви, як завжди, праві, Марате.

Коли Діна зачинила двері та обернулася до лікаря Баля, той лише знизав плечима, нічого не коментуючи. Діна ж, несподівано для себе, посміхнулася.

— Навіщо ви прийшли сюди, Марате?