Розділ 7

* * *

Діна з’явилась на нову, довгоочікувану і несподівано отриману роботу на дві з половиною години раніше.

По-перше, вона так хвилювалася, що вдома нічого робити не могла — все падало з рук. По-друге, Діна хотіла особисто переконатися, що заява підписана, а все, що відбувалося — не жарт і не сон. А ще вона сподівалася застати на роботі кадровика і забігти в бухгалтерію, щоб з'ясувати розмір зарплатні. Валентина ще в суботу заспокоїла подругу, що заява лягла на стіл Ігорю Олександровичу, але Діна звикла контролювати такі важливі справи, як працевлаштування.

З важкою сумкою через плече, куди вона засунула знайдений в шафі фармацевтичний довідник, халат, капці та фонендоскоп, Діна увійшла у відділення з відчутним тремтінням у грудях. Це було дивно, оскільки позавчора нічого подібного вона у цьому місці не відчувала.

«Куди ж далі? В ординаторську чи одразу до шефа?»

Діна забарилася посеред коридору, де до цього часу вже стихнув характерний шум і зникла метушня. Можливо тому тихий голос, що пролунав поруч, практично коло вуха, здався Діні відлунням.

— Загубилися?

Лікар Баль, власною персоною, споглядав на неї зверху вниз і знову посміхався. Цікаво, він усім посміхається чи тільки їй?

«Діно, нічому тебе життя не навчило. Звичайно ж, усім. Таким красунчикам їсти не давай, але дозволь помилуватися на себе в очах жінки».

Чомусь одразу згадався її колишній — такий же красень Денис, проте виникли й інші невиразні спогади. Діна точно бачила цього чоловіка раніше. Тільки де?

— Навпаки — знайшлася, — доброзичливо зауважила жінка і попрямувала в ординаторську. Вона вже вирішила, що перш ніж з’явитися перед ясні очі Тихого, їй варто переодягнутися в медичну форму.

Баль пішов за нею і навіть відчинив перед Діною двері в ординаторську.

— Прошу до нашого куреня.

— Дякую, — якщо вона і здивувалася такій зустрічі, то ніяк це не продемонструвала. У всякому разі, їй так здавалося. Може, у людини просто манери хороші або настрій, а не хронічне бажання сподобатися усім і кожному. Озирнувшись, жінка зрозуміла, що, крім неї та Баля, в приміщенні нікого немає. — А де усі?

— Робочий день закінчився, і все розбіглися у справах. Заходьте, не бійтеся.

— З чого мені боятися?

Діна покрутила головою, не знаючи, де приткнутися. Шкода, що у Валентини на сьогодні запланований важливий захід — манікюр з попереднім записом на місяць вперед, а то подруга точно не відкрутилася б від мініекскурсії.

— Й справді, немає чого. Я тут, відповідно, все буде чудово.

Діна зиркнула на співрозмовника, а ще здивувалася його оптимізму. Їй не так вже й часто зустрічалися настільки привітні люди.

— До речі, а чому ви тут? — поцікавилася жінка і поклала сумку на диван. Вона сама не могла зрозуміти, чого хоче більше: щоб лікар Баль нарешті дав їй спокій чи щоб залишився і продовжував відволікати від нервових думок.

— Чергую, — зауважив Марат, заправляючи кавоварку.

— Дозвольте, а я тоді навіщо з'явилася?

Невже вона щось наплутала і прийшла не в той день? Але тоді й Валентина...

— Не тут — у хірургії. Перед вами лікар, який, так би мовити, механічно впливає на організм. Каву будете?

Ще ніхто з чоловіків не готував для Діни каву. Цим доктор Баль виразно відрізнявся від Дениса. Той навіть на самому початку їхніх відносин не робив коханці подібних пропозицій.

— Що?

— Один професор-філолог подарував нашому відділенню, я маю на увазі хірургічне, тлумачний словник. Цікава річ, між іншим, — Баль озирнувся, блиснувши синіми очима, — для того, щоб заснути. — Діна придушила смішок. — Так будете? Або ви з тих, хто полюбляє чай, та ще й зелений або білий?

— Це так ганебно — любити білий чай?

Діна і сама не знала, навіщо базікає про всі ці дрібниці. Можливо тому, що подібні розмови її дивно заспокоювали?

— Боже збав! Любіть, що бажаєте. Людина повинна відчувати себе вільною, щоб бути щасливою. Так щодо кави?

«А він наполегливий, цей лікар Баль».

— Мені потрібно до шефа, тобто, до Ігоря Олександровича. А ще до кадровиків і в бухгалтерію...

— Тоді наллєте собі, коли повернетеся, — повідомив Марат, влаштовуючись на дивані.

— Дивлюся, ви тут — частий гість.

— Буваю іноді. У нас кавоварка зламалася, ось я і нагрянув до колег у гості. А ви щось зарано з'явилися. Хвилюєтеся?

«Спостережливий який. Що ж, при такій професії інакше ніяк».

— Трохи, — зізналася Діна, дістаючи з сумки халат і фонендоскоп. Довідник поки залишила на місці. А ще подумала, що потрібно збирати гроші на планшет. На роботі без нього доведеться туго.

— У разі чого, не соромтеся, кличте. Я буду до ранку, а то й довше.

— А ви чому так рано з'явилися?

— А я ще й не йшов. Практично живу тут на півтори посади. Колегу заміняю. Ви речі, на всякий пожежний, в шафу суньте. У нас тут прохідний двір. Нічого такого поки не траплялося, але мало що, — порекомендував Марат, спостерігаючи за тим, як Діна одягає халат. А коли вона застебнула останній ґудзик, взявся за її сумку, подаючи господині: — Ого! Ви що там носите? Цеглини чи каміння? Повірте, в наш час надійніші який-небудь дешевий спрей і спринтерські якості.