Розділ 1

Присвячується медичним працівникам. Адже у них теж є особисте життя. Вони закохуються, сваряться й миряться, виховують дітей. От і ця історія про несподіване, справжнє, щире, жертовне кохання, яке надто часто знаходиться не одразу, бо заблукало серед обману та недоброзичливців. І про друзів, які частенько рятують нас не тільки від неприємностей, але й від наших власних помилок.

Анотація

Діна Акуленко, матуся трирічної Насті, майже зневірилася знайти пристойну роботу за фахом. Адже їй так сильно хотілося працювати лікарем, а не старшим лаборантом на кафедрі, де кожен знав, що батько її дитини відмовився від Діни й навіть від власної дочки. Коли подруга повідомила, що в терапевтичному відділенні з'явилася вакансія чергового лікаря, Діна не надто розраховувала, що їй пощастить, і вона без зв'язків отримає цю посаду, але завідувач підписав її заяву, а потім запросив на побачення — перше побачення Діни за останні три роки. Ось тільки як відреагує на це новий колектив? І що робити з іще одним колегою, який теж звернув на неї увагу?

Розділ 1

У той пам'ятний день не тільки для неї, а, можливо, й для решти учасників майбутніх подій, Діна Акуленко натирала до блиску кухонну плиту після того, як з каструлі раптово "втекло" молоко. Дівчина думала про те, що сучасний світ однозначно став яскравішим, ніби насиченішим численними кольорами та звуками, цікавішим у всіх своїх іноді дуже незвичайних проявах, проте й метушливим теж. Спокійні, довгі, трохи сонливі, але приємні дні траплялися все рідше, а повільні щирі бесіди зникли з побуту та й життя загалом майже зовсім. На зміну їм прийшли чати. Дуже багато чатів. Без них існували, напевно, лише ті, хто не міг або не мав бажання розглядати надто дрібний шрифт, чи ті, хто не вмів читати взагалі.

Настя — трирічна дочка Діни Акуленко — поки що належала до другої категорії користувачів смартфонів, але це не заважало дівчинці регулярно тирити мамин стільниковий, щоб зазирнути до Ютубу. Бабуся Зоя, яка належала до першої категорії й надавала перевагу великим кнопкам з добре помітними буквами та цифрами, постійно вмовляла і навіть сварила вперту Настуню, намагаючись зайняти дівчинку казками, книжками-розмальовками, пластиліном і фарбами. Правнучка слухала бабусю уважно, але вимагала «фон», він же телефон.

Ноутбук Діни ще минулого року наказав довго жити, а грошей на ремонт або новий комп'ютер їхній невеличкій родині катастрофічно не вистачало. Єдиним плюсом у цій події було те, що Настю не приманював потемнілий екран.

На жаль, обожнюваний бабусею телевізор відволікав дитину лише ненадовго. Якби у двокімнатній квартирі водився планшет, то він однозначно зайняв би перше місце серед пріоритетів Насті, однак подібну розкіш їхнє маленьке сімейство поки що не могло собі дозволити. Надто багато інших "дірок" належало "залатати".

Тому, коли з сумочки Діни долинула бравурна мелодія, Настя кинулася на знайомий звук першою, вигукуючи на ходу: «Хочу фон!».

Розсерджена Діна, як вона сподівалась, ненадовго дала спокій кухонній плиті, зняла рукавички й вирушила вмовляти дочку віддати їй багатостраждальний гаджет.

Маленька непосида вже встигла натиснути на кнопку, зосереджено слухала чийсь голос і відповідала на все односкладовими «так» чи «ні». Помітивши матусю, Настя повернулася до неї спиною і продовжила розмову.

— Настуню, віддай мамі телефон. — Дочка звично проігнорувала її прохання. — Будь ласка, — згадавши про необхідність правильного виховання, додала Діна.

Настя похитала головою і видала чергове «ні», що цілком могло бути й відповіддю на вмовляння Діни.

— Настуню, ходімо кубики складати, — докинула свого в розмову бабуся Зоя, яка з'явилася зі своєї кімнати з в'язальними спицями у руках. — З цим, як його там, людиною-павуком, прости Господи.

У відповідь онука повернулася обличчям до кутка кімнати, де стараннями бабусі зазвичай відбувала покарання, і вигукнула «Ага!».

Жінки перезирнулися. Діні страшенно не хотілося відбирати телефон силою, але ж хтось цілком може дзвонити й у важливій справі.

«В суботу з кафедри?»

Діна зітхнула. Ось вже майже рік після завершення її відпустки по догляду за дитиною вона працювала старшим лаборантом на кафедрі терапії. Надія на те, що їй вдасться дописати почату до народження Настуні дисертацію, майже розтанула. Навіть якщо практична частина і сам текст будуть остаточно готові, грошей на захист у Діни не було. У свій час вона і лікарем заробляла не так вже й багато, а тепер їй було соромно зізнаватися у своїх доходах.

На жаль, отримати посаду лікаря в міських медустановах завжди було надзвичайно складно — якщо взагалі можливо. Колись, після вмовлянь Дениса, за якого Діна серйозно і надовго збиралася заміж, або, що точніше, через власну дурість, Діна втратила посаду терапевта у стаціонарі, а тепер з відчаю кусала лікті. У розпачі вона навіть почала подумувати про додаткову освіту. Однак починати з нуля у тридцять два набагато складніше, ніж у роки юні та незакомплексовані. Залишалося продовжувати оббивати пороги лікарень і поліклінічних установ.

«Ось піде Настя у дитячий садочок, тоді й... Телефон!»

Діна погладила дочку по рудій голівці.