Розділ 37. Збір першопроходців

Ранок напрошувався бути хорошим.

Я поступово відійшла від свого психічного зриву, спровокованого стресом та панічною атакою і вже була майже чиста від транквілізаторів та різного роду коктейлів які контролювали мої пориви. Бути тверезою та прозоро дивитися на себе, контролювати власні думки та власне тіло було досить приємно.

Я лежала на своєму ліжку і втупившись в стіну обдумувала своє, благо, що останні дні мала на це змогу. У кімнату зайшла одна з наглядачок нашого спального блоку та перебила мій ранковий ритуал спілкування з собою. Висока темноволоса жіночка з приємним голосом обірвала тишу та ставши посеред кімнати промовила:

- Єва 564 та Єва 149, збирайтеся та слідуйте за мною, - від цих слів у мене в горлі різко утворився комок, що не давав слині протиснутись всередину, а повітрю покинути легені.

Я застигла на місці і навіть забула, що планувала робити найближчим часом. Низькоросла, рудоволоса дівчина яка вже вилізла з-під своєї ковдри, здається злякалася не менше мого, адже останній раз такі непевні її очі я бачила в день основного випробування.

Жіночка виявилася для нас обох як грім серед ясного неба і її прихід не віщував нічого доброго, і це розуміла кожна, хто проживала у спальному блоку. Моментально, ми обидві були обдаровані зацікавленими поглядами та перешіптуваннями. Звично було знати, що усіх нас завжди по потребі викликали через аудіо сповіщення, а тут прислали особисто за нами — і це лякало. А ще більше лякала невизначеність.

Хутко одягнувши вже ненависні костюми з номерними нашивками на руках ми обидві послідували за наглядачкою. Особисто я, від переживання та в передчутті чогось незрозумілого, стисла кулаки міцніше, аби сховати свою емоційну нестабільність та тремтячі пальці. Однозначно, моя нервова система ще не була готова до подібних викликів, та й Єва 149 стараючись якнайдалі сховати своє сум’яття, йшла поруч ніби на страту. Тут ми з нею були споріднені.

Декілька коридорів, ліфт та знову коридор і відкривши двері я перед собою побачила кімнату, що більше нагадувала конференц-зал з довгим білосніжним столом посередині та такими ж білосніжними стільцями, на яких вже сиділи знайомі мені юнаки та дівчата. Здається, що всі очікували тільки нас, бо як тільки я переступила поріг і Єва 149 за мною, уся увага швидко перекочувала на нас.

Серед усіх хто вже був у кімнаті я побачила свого напарника. Даніан підняв руку та зрозумілим жестом вказав на стілець поряд з ним, запрошуючи сісти біля нього. Зовні він був спокійним та умиротвореним, а ентузіазму у його очах було набагато більше ніж в моїх.

Цілеспрямовано крокуючи до хлопця я кинула оком на всіх кого зібрали, і кожен із присутніх видавав своє збентеження в очах, в поведінці, в голосі. Навіть Єва 396, яка звикла тримати лице перед своєю свитою була не така впевнена в собі і в тому, що тут буде відбуватися. Напевно, лише один Даніан був спокійним, наче йому були відомі всі секрети та відповіді на питання для чого нас тут всіх зібрали і з якою метою.

- Привіт, - присіла я поруч хлопця та притягла стілець ближче до нього шукаючи своєрідної опори та підтримки.

- Привіт, - нагородив мене спокійною посмішкою.

- Для чого нас сюди зібрали? - озвучила основне питання яке мене зараз хвилювало найбільше.

- Зараз дізнаємося, - глянув на мене та те, як я нервово почала терти долоні ховаючи їх під стіл. - Не хвилюйся, - взяв мою руку та накрив її своєю теплою долонею, заспокоюючи мене. - Все буде добре.

Знаю я його “все буду добре”. Ми з ним зовсім по різному дивимося на світ: у нього все просто та поступово, а в мене — це все деформоване через призму недовіри та упередженості.

- Вітаю вас, - перебив мою паніку надто знайомий голос, від чого я стала панікувати ще більше, адже поява цієї людини завжди ознаменувала різкі та неконтрольовані зміни.

“О, ні! Знову ця жінка! - навіть в моїй голові мій голос коливався від страху. Поява цієї знайомої миловидної жіночки, яка грала не останню роль у цьому проєкті не передбачала нам нічого хорошого. Я сіпнулася і моя рука автоматично підскочила під рукою мого напарника. Даніан відреагував мигцем та заспокоюючи стиснув мою руку, надаючи мені опору та підтримку.

Жінка як завжди трималася впевнено, діловито. Вона пройшла до краю стола та звернувши всю нашу увагу на себе, продовжила:

- З радістю повідомляю вам, що основний та завершальний етап проєкту “Вітам” починається вже сьогодні, а ви — дванадцять пар, що були ретельно підібрані один до одного та відібрані серед кращих — станете перешопроходцями та тими, хто відновить людський геном повернувши те, що по праву належить нам.

Я відчула як температура піднімається в моєму тілі від кожного сказаного нею слова. Повітря навколо мене згущалось, а тиск в голові збільшувався. Більшість з тих дівчат та юнаків, що сиділи поруч та навпроти мене розпливалися в задоволеній посмішці, відчуваючи себе особливим, та тільки не я.

Буквально декілька днів тому я з ненавистю реагувала на кожен прийом транквілізаторів та заспокійливих, а зараз не відмовилася б від подібної дози, аби тільки не відчувати той страх, що накопичувався в мені та ламав тіло та кістки з середини від напруги.

- Сьогодні ви всі будете відправлені та доставлені на точку дислокації з якої й почнеться ваша історія. Кожен з вас відповідно вашим знанням, вмінням та навичкам матиме окрему мету та особливе завдання яке являється пріоритетним в досягненні загальної мети... - впевнено вводила в курс справи, а Адами та Єви всмоктували інформацію, ковтаючи кожне її слово. - Завдання для кожного є особистим та обов’язковим для виконання. Перед вами лежать девайси з особистими інструкціями для кожного окремо, переглянути які можна відкривши його через біодатчик запрограмований на кожного індивідуально з метою збереження даних.

На столі відкрилися маленькі потаємні шухлядки, в середині яких лежали пристрої подібні до попередніх наших браслетів, але вони були майже втричі менші і походили більше на кільця.