Розділ 36. Поза межами мед-відсіку

Декілька днів у медичному відсіку і згодом я повернулася до свого спального блоку у загальну дівочу кімнату. І навіть, якщо я і не горіла бажанням довго бути відстороненою від соціуму та годинами вдивлятися в білі стіни, поступово сходячи з розуму від власних думок, то повернення напружило ще більше.

Тепер я ловила на собі десятки поглядів, що включали в себе різноманіття почуттів та емоцій людей навколо. Дехто обдаровував щирою усмішкою вдячно киваючи, хтось спопеляв поглядом вкладаючи в нього іскри презирства, ненависті, образи, але найважче було витримати всіх інших - більшість, які просто витріщалася, тицяли пальцями, шушукалися за спиною.

Якщо я раніше ховалася від людей, старалася бути непомітною сірою масою, то зараз своїм необдуманим вчинком під час перетину прямої я накликала на себе "біду". Хто ж думав, що моя спроба врятуватися та врятувати свого напарника на основному випробуванні притягне зайву увагу та зробить мене темою номер один у гарячих новинах, плітках та пересудах.

Сприймати цю увагу було нестерпно важко в ті моменти коли ефект заспокійливого зменшувався. Саме тоді мені хотілося сховатися, забитися в кут та не підпускати нікого, а ще краще покинути це прокляте місце разом з усіма в цій будівлі. Повернутися у своє життя: важке, самотнє, голодне, але те, де ніхто не буде керувати мною, де ніхто не буде вирішувати жити мені чи померти. Хочу бути підвладною самій собі, а не чахнути тут як лабораторний щур.

Бо в інший час, коли доза добре працювала, мене майже нічого не бентежило. Прямо як зараз, коли я повільно пленталася коридором у напрямку розважальних відсіків.

Трохи раніше ми з Даніаном домовилися зустрітися там, аби провести час разом, але на своєму шляху я зустріла ненависну мені Єву 396 зі своїм звіринцем. Хоча мій мозок працював не так швидко, навіть при таких умовах гріх було не здогадатися, що зараз знову щось станеться, і я навіть очікуючи це спокійно зупинилася перед нею аби швидше пережити цей концерт.

Чи стала я сміливіше? Однозначно ні. Спокійніше? Теж напевно мимо... Мені просто зараз було начхати.

Єві потрібно було зіграти роль, утвердитися після того як не вона власноручно виборола перемогу, ймовірно поставити мене на місце, і я їй це неодмінно дам. Нехай потішиться, бо зараз у мене немає ні настрою ні бажання робити бодай щось.

- Психічка! - уїдливо звернулася до мене Єва 396 та ривком прибила до стіни, вдавивши в неї зі злістю. - Тобі пощастило залетіти у мед-відсік перед тим як нам на очі потрапити... - її очі мерехтіли як два факели.

Знову за своє, і знову у своєму репертуарі. Нічого не міняється. Чорно-рота красуня з купою комплексів та її свита, в більшій кількості із дівчат, яка вже вистроїлася подібно шеренги, перекриваючи огляд іншим.

- Ти не з тими зв'язалася тупа та жалюгідна скнара! - знову і знову бруд витікав з її рота.

Шкода, та вона нічому так і не навчилася, а я мовчки вперлася в стіну та споглядала на неї в більшій мірі з жалістю, і це її дратувало. Видно було як її лице грає мімічними зморшками і я з захопленням дивилася на них, втупившись так, що тільки слина не текла.

- Не думай, що твоя витівка додала тобі декілька балів! Вона тебе втопила, адже тепер твоє примарне життя стане ще тьмяніше! - кричала та не розуміла, що зі мною не так, бо і насправді від мене не послідувало жодної логічної реакції. Подивилася в мої очі так, ніби перевіряючи, чи я не під кайфом бува.

"Примарне життя? Хм.. Ніби відкрила нову планету... Гірше і так нікуди". - пролунало в мене в голові в депресивному настрої, який по п'ятах слідкував за мною останній час, якраз з того моменту, як я прокинулася в мед-відсіку.

- Я тебе попередила! Бійся мене!

Єва 396 різко вдарили долонею по стіні і я злякалася навіть не так від її руху, як від гучного ляску, від якого задзижчало у вухах.

Останні дні я часто роздратовано реагую на звуки і впевнена, що це побічний ефект від тієї гидоти, яку зараз заливають у мій організм разом з транквілізаторами чи чимось там ще. Я скривилася, та примружила очі продовжуючи і далі мовчати, і її такий ефект навіть задовольнив. Дівчина розцвіли в переможній посмішці та отримавши своєрідну перевагу над своєю жертвою, тобто надомною, задоволено закотила очі та як завжди при цьому закинувши волосся за плече, вальяжно попленталася коридором.

Під дією того, чим мене накачують, реагувати на її випади стало набагато легше. Емоції ніби притуплені, за-ізольовані, та з іншої сторони - зовсім не круто відчувати себе на-пів овочем.

- Все в порядку? - стурбований голос напарника прозвучав зовсім близько. Напевно, не дочекавшись мене Даніан вийшов на зустріч та побачив феєричне закінчення ефектного монологу Єви 396, і провів незадоволеним поглядом зграю, що покірно відправилася за своїм горе ватажком.

Тепер відслідковувати один одного було не так зручно як раніше. Браслети нам познімали раніше, та й не думаю, що після випробування хтось хотів би їх носити й далі. Хоча, більше чим впевнена, що для того, щоб контролювати стадо, яким ми тут всі і являємося, розробники проєкту припасли ще декілька методів, які навіть уявити страшно.

- Так, - спокійно відповіла, ніби нічого взагалі не сталося. - Все добре.

- Що вона хотіла? - Даніан підійшов майже в притик.

- Як завжди, - мовила я, - переплутала мене з психотерапевтом та виливала власні думки та переживання.

- З тобою все добре? - можливо б в інший раз мене дратував його допит, але не сьогодні, не зараз.

- Я відчуваю, що гальмую по-троху... - сказала те, про що найбільше переживала.

- Не переживай, скоро все пройде. Через декілька днів тобі зменшать дозу активних речовин і тоді все прийде в норму, - як часто бувало у подібні моменти, грайливо кліпнув мені, посміхнувся та жестом показав, що нам пора йти.

- Навіть не буду запитувати звідки ти це знаєш... - взялася за лікоть, бо почала відчувати. Ефект препаратів потроху проходив.

- Не питай, - тепер він посміхнувся у всі тридцять два, - кайфуй поки можеш.