Розділ 35. Побічні від стресу

Перше, що я побачила прийшовши до тями після того, що сталося, так це білу стелю, яка сяяла холодним світлом по периметру та дратувала сітківку ока. Мої очі заплющилися так само швидко, як і розплющилися, а в куточках ока рефлекторно сформувалися скупі сльозинки. Я щось промимрила собі під носа та порухала своєю рукою, в надії на те, щоб кінчиками пальців доторкнутися до матерії та відчути себе в своєму тілі. Відразу біля своєї руки я відчула щось м’яке та бархатисте на дотик, ще секунда і я підняла голову аби подивитися на предмет своєї цікавості, і була дуже приємно здивована побачити там Даніана.

Хлопець сидячи на стільці поруч з моїм ліжком, солодко спав схиливши голову на його край. Така поза була як мінімум незручною, та згадуючи останню нашу з ним ночівлю під час випробування, мені стало зрозуміло, що ні час, ні місце та зручність, аж ніяк не впливають на його сон.

Цікаво, а стоячи він також може спати?

І хоча, думки мої зараз плуталися та були десь не зі мною, навіть у цьому безглуздому потоці я піймала те, що маю аж надмірну цікавість до цього хлопця. Та тільки тепер мені хотілося не просто наглядати за ним через інтерфейс браслету, або крадькома підглядати за його тренуваннями. Мені захотілося доторкнутися до нього, відчути тепло його тіла, твердість його м’язів та м’якість його волосся. Тому, під якоюсь маною, не слухаючи залишків свого тверезого розуму, я не змогла відмовити собі в наступному.

Секунда і мої тремтячі руки пройшли крізь короткі пасма його волосся, купаючись в бархаті його чорноти. Пальці ніби поколювали і я навіть не помітила, коли почала посміхатися, а далі зовсім відключилася, бо не зрозуміла, коли мої рухи стали жадібними та впевненими, аж на стільки, що перейшли всі рамки пристойності.

Так було до тих пір, поки голова хлопця не здригнулася, повертаючи мене із-за обрію на землю. Саме тоді моя рука застигла на місці, а голова включилася, розуміючи, що цей момент був із ряду геть, що виходить.

- Прошу тебе, продовжуй, - протягнув від задоволення Даніан, майже мурчав.

- Вибач, - випалила швидко та поспіхом забрала руку від хлопця, ховаючи розширені очі подалі від нього.

- Ні-ні. Не вибачайся, - він підняв голову та все ж зустрівся зі мною поглядом, висвітлюючи цей момент приємною посмішкою. - Мені сподобалося, настільки, що я готовий вічно лежати біля тебе, аби ти чесала мені голову.

- Мрій далі, - буркнула і посміхнулася.

- Буду, - зауважив хлопець та розправив свої широкі плечі, а далі взагалі потягнувся потягуючи м’язи та розвертаючи суглоби. Напевно він був тут значно довше, ніж мені здалося спочатку. - Як ти себе почуваєш?

- Не знаю, - відповіла так, як відчувала. - Моє тіло ніби не моє... А голова немов вата... - збирала сили для кожного наступного речення, та ще й в роті пересохло. - Думати важко... Я наче в тумані...

- Не дивно, - хлопець ніби прочитав мої думки та подав невелику пляшечку з такою жаданою вологою. Навіть не запитуючи, при-підніс її до моїх губ та почав поїти. - Тебе накачали транквілізаторами та антидепресантами, аби ти могла якийсь час відпочити. Сказали, що твій організм не зміг адаптуватися до умов випробування та того стресу, який ти пережила. Панічна атака тебе доконала. 

- Дякую, - відірвалася від пляшки та лягла на валик, що слугував подушкою, не в змозі довго тримати голову.

- Давно я тут?

- Три дні.

Його слова луною пробіглися в мене в голові. За всі дні, які я провела в проєкті, я жодного разу не була в мед-відсіку настільки довго. Це ж треба, ще три дні нахабно вкрадені з мого життя! Ненавиджу цей проєкт! Ненавиджу тих, хто на нього працює!

- Ей, - перебив мої сумбурні думки мій напарник, - все добре?

- Ні, - протягла злобно.

- Покликати когось? - Даніан заметушився та підірвався зі стільця.

- Ні, не треба, - перебила я його поки він не наробив дурниць.

Менше за все мені хотілося когось зараз бачити окрім нього. Даніан відчув це та присів на ліжко поруч біля мене, подивився в мої затуманені очі в надії знайти щось зрозуміле, і напевно знайшов, бо наступні його слова шокували мене та заспокоїли одночасно. Ніби і правда прочитав мої думки.

- Не переживай, - поклав свою руку на мою, і мені і правда стало легше від його підтримки. - Скоро це все закінчиться як поганий сон.

Хлопець говорив серйозно і в такі моменти мені було ніяково і страшнувато одночасно, адже він той, хто знав відповіді та тримав їх подалі від мене. Можливо, аби захистити, принаймні я цим себе заспокоюю.

- Можеш лягти біля мене? - запитала тремтячим голосом, з усієї сили утримуючи сльози в середі себе, які не зрозуміло від чого почали накочуватися. Все ж таки той стрес давав про себе знати.

- А ти почешеш мені голову? - з іскорками в очах та з посмішкою на лиці запитав хлопець.

- Обійдешся, - буркнула і посміхнулася йому крізь сльози.

- Ну і не треба, - вже лягаючи та вмощуючись зручніше відрізав хлопець. - Будеш мені винна. Візьму з відсотками.

- Ми правда з відси вийдемо? - ледь чутно запитала хлопця, ніби боячись, що моє питання ще хтось почує.

- Не сумнівайся, - впевнено відповів Даніан нахилившись до мого вуха так, що я відчула лоскіт від його гарячого дихання. Він притиснув мене до себе ще сильніше, і в його обіймах я забула про всі негаразди, які мене хвилювали.

Добре, що мене є той, хто може розділити зі мною цю участь.