Розділ 30. Ближче до фінішу

Наближався час останньої сутички. Цілий ранок ми висиджували в своєму укритті на узвишші, намагаючись як краще розгледіти що твориться внизу. Іноді до нас долітали уривки слів, крики і незрозумілий шум, все це говорило про те, що там внизу, жменя підлітків зі шкіри геть лізли, намагаючись тим або іншим способом усунути суперників і перетнути фінішну лінію першими. І ясна річ, у кожного з них була хороша мотивація - власна рука і рука напарника.

Як раніше і говорив Даніан, це завдання не було завданням на швидкість, інакше б фінішну лінію вже хтось та перетнув, так як більшість явно вже давно тиняється біля фінішної межі. Але, розуміючи, що розробники можуть підняти фінішний знак в будь-який для них зручний час, обговоривши все, ми вирішили довго не зволікати, і заздалегідь відзначивши на карті приблизний маршрут і безпечні місця, точки відходу, вирушили на зустріч своїм суперниками.

Ми повільно пересувалися, намагаючись не піднімати навіть найменший шурхіт, часто присідали, ховаючись за кущами і стовбурами дерев, обмінюючись в цей момент інформацією жестикулюючи. Іноді Дан, немов мавпа забирався на невисоке дерево щоб озирнутися і без зайвих слів продовжував шлях вказуючи найбільш безпечний напрям. Все це нагадувало мені полювання на хижака, немов слідопити відловлюють свою жертву з усіх сил і намагаються не стати жертвами самим.

Тепер, проробляючи всі ці трюки, я згадую перший день нашого з Адамом 684 випробування. Тоді я спокійно прогулювалася, розглядаючи всю красу голографічної картинки і насолоджувалася кожною секундою в симуляторі, зараз же, я вмираю і живу однією лише емоцією, бо мене цілком і повністю сковує страх, і він же змушує мене йти далі. Саме страх зараз для мене - мій найлютіший ворог і вірний друг. Він змушує мене ховатися і одночасно мотивує до дії, приправляючи весь цей каламбур величезною кількістю адреналіну, який пронизує все моє тіло, змушуючи серце стукати в неймовірному ритмі.

Час тягнувся немов гума і минав так швидко, як пісок пролітав повз долоні. На таймері 37 хвилин, а ми з моїм напарником у сорока - п'ятдесяти метрах від координат фінішу. Коли ми підібралися так близько як тільки могли, перше що побачили це Єву 396 і її свиту. Потрібно було відразу здогадатися, що вона створить коаліцію з кількох пар для досягнення власних цілей і таким чином, за допомогою чужих рук виведе з ладу більшість суперників.

Зараз їх шестеро. Шестеро злісних, нервових і роздратованих підлітків, яких з середини геть розриває від хвилювання і очікування. Кожен з них нетерпляче, під емоційним тиском поглядає то на свої браслети, на яких закінчується дорогоцінний час, то по периметру, в пошуках фінішної межі, то один на одного — неадекватно реагуючи на свого, так би мовити соратника, тримаючи руку на пульсі, щоб в потрібний момент не залишитися за бортом. Кожен з них добре розуміє, що як тільки підійде час їх добровільне об'єднання перетворитися на пил, і ті, хто ще зовсім недавно допомагав відловлювати суперників - стане першим ворогом, так як ціна на кону — велика.

- Три пари, - пошепки промовив Даніан, повертаючи голову до мене, повільно опустився навпочіпки і оперся спиною об стовбур широкого, обліпленого мохом дерева. - Ми четверті, а це значить, що чотири ще десь неподалік, або ж заздалегідь виловлені, зв’язані, - ще пару секунд, - можливо усунені ....

- Я б не розраховувала на те, що всі зв’язані, - тихо промовила я у відповідь, опустивши очі вниз, знаючи, що те що я скажу не особливо обрадує мого напарника, - до того, як ти мене знайшов, я відпустила одну з пар розрізавши мотузки ...

У відповідь, спочатку я почула лише важке зітхання Даніана, який лише нервово потер себе за шию та важко пропускав повітря через ніздрі, намагаючись таким чином скинути пар від злості більш тихим способом, стримуючи себе від крику.

- Ти ж розумієш, що цим жестом доброї волі зменшила наші шанси на перемогу? - послідувало далі від нього з якимось тоном розчарування в його голосі, яке постійно збільшувалася і вкорінювалося небаченою злобою, яку він намагався контролювати.

- Угу, - промимрила я, не піднімаючи очей на свого співрозмовника, намагаючись їх не показувати, щоб не бентежитися ще більше. Відповіддю на моє мичання була лише тиша, яка загострювалася ніби в котлі з палючою лавою. Я немов відчувала цей тиск на собі і тоді мені здавалося, що він ось-ось, і розірве мене зсередини обпалюючи цією напруженою ніяковістю. Зараз я не могла дивитися на свого напарника і намагалася не дихати, щоб не сколихнути цей момент і розбудити ще більш негативні емоції у Даніана.

Даніан моментально зчитав з мене мій стан. Ще раз важко видихнув, немов спустив накопичився пар, так, ніби відпустив все з розумінням і в ту ж мить обдумуючи все, що діється навколо, проаналізувавши всю ситуацію - промовив:

- Тоді нам потрібно готуватися до всього, тим більше що ця шістка явно нас чекає.

Я схвально кивнула, знову таки, спустивши очі вниз, і прикусивши від незручності нижню губу. Ця нижня губа завжди здавала мене, адже саме по ній моя мама завжди розуміла була я винна в тих чи інших витівки, чи ні. І зараз все моє тіло, і моя губа, зокрема, говорили про мою винуватість, але щось змінити я вже була не в силах.

Після цього мішкуватого емоційного діалогу ми затихли, затримавши незручну паузу. Ці хвилини мовчання дратували, тіло було в напрузі, а по лобі пробігла крапля поту. І якщо на вулиці було вже близько полудня і повітря добре прогрілося під яскравими променями сонця, я добре розуміла, що в піт мене кидало зовсім не від цього. Я розуміла весь розклад і усвідомлювала, що все це може зіграти проти мене, а так як завдання парне, то постраждати від цього можу не тільки я. Вся ця відповідальність вбивала мене, адже раніше мені доводилося відповідати тільки за себе. Обдумуючи все це можу підсумувати лише те, що навряд чи б я щось зробила інакше за тими ж обставинами. Така вже я. І саме це мене і турбує найбільше.