Розділ 28. Здобувши імена

Надівши на спину рюкзак, я підійшла до вогнища і почала його закопувати, підгрібаючи землю внутрішньою стороною черевика. Коли справу було зроблено, і вогонь згас, ми мовчки рушили далі, назустріч тому, до чого прагнули останні два дні. Тепер обережність стала нашим головним союзником, і ми повільно, остерігаючись шуму і боячись шуміти самі, просувалися до місця фінішу. Присівши на перепочинок, і гарненько оцінивши наше становище і карту місцевості, ми вирішили просуватися на височину, щоб мати гарне та вигідне місце розташування на предмет спостереження за фінішною межею з можливістю запобігання нападу і у випадку, безпечного відходу.

Дорога здавалася довгою і однотонною. Все ті ж кущі та дерева ніби клоновані, вишикувані в ряд за окремим алгоритмом. Винятком здавалося тільки сонце, що повільно перевалювало за горизонт, забираючи за собою всі відблиски променів на кронах дерев і жахливу задуху, змінюючи на вечірню свіжість, що поступово переростала в нічну прохолоду.

- Майже прийшли, - тихо промовив мій напарник, вказуючи рукою на невелику височінь близько п'ятдесяти метрів попереду, - це буде нашим місцем ночівлі.

- Може, варто просуватися вперед, - я спробувала вставити свої пару слів, подивившись на браслет, - залишилося менше ніж півтора кілометра і п'ятнадцять годин часу, ти ж не думаєш, що хтось буде чекати, поки ти перший перетнеш фініш?

- Але я і не думаю, що розробники цього випробування, просто дали нам завдання на швидкість, - продовжив Адам, підійшовши до невеликої скелі оплетеної громіздким корінням дерев, що росли на ній, - справа не в тому хто перший прийде до фінішу, а хтось із них перетне його.

Зробивши паузу, мій співрозмовник почав видиратися наверх, майстерно пересуваючись по кореневій системі і чіпляючись за неї немов присосками.

- Я думаю, - почав далі свої роздуми він, - вони придумали для нас щось більш складне, підступне і непередбачуване. Наші руки не відірвало, значить, ніхто не перейшов фініш. Ми дуже довго йшли сюди, і на нашому шляху не траплялася жодна з пар. А це підводить до того, що деяких з них вже ліквідовано як суперників, а решта давно на фінішній прямій, тільки не можуть перетнути її, - з цими словами, хлопець зробив останній ривок і, підтягнувшись, опинився на самій її вершині.

Присівши навпочіпки, він повільно почав пересуватися у бік обриву, що був найвищою точкою на цій височині. Пильно оглянувши по сторонах деякий час, мій напарник повернув назад і на моє здивування не став спускатися, а навіть навпаки.

- Тепер твоя черга, піднімайся.

- Що це значить?

- Залазь – покажу.

Я з великою неохотою почала підніматися, як можна міцніше хапаючись за коріння. Насправді дивитися за тим, як піднімається Адам, було набагато простіше. Піднімати своє тіло з хоч із невеликою, але все-таки поклажею, на вертикально рівній поверхні було дуже складно. Мої руки тряслися, а долоні горіли і потіли одночасно. Ноги зісковзували, і раз повз раз змушували надриватися заново. Порятунком стала рука мого компаньйона, що одним сильним ривком витягнув мене, як пушинку, піймавши в польоті за талію.

- Дякую, - відповіла я вдячно і трохи збентежено, потираючи натерті долоні, відійшла в сторону.

- Пригнись, - порадив мені Адам, проводячи на вершину, де зовсім недавно влаштував спостережний пункт, - ще не зовсім темно і нас можуть помітити.

- Гаразд, - тихо сказала у відповідь.

- Подивись он на ту галявину, - хлопець вказав рукою на відкриту територію майже рівної круглої форми, коли ми повалилися на землю біля самого краю вершини, - це і є точка фінішу. Але як я і говорив не все так просто.

- А де всі претенденти на перемогу?

- Скрізь, - відповів мені напарник.

- Це як?

- Подивись наліво, триста – чотириста метрів від галявини. Якщо добре придивитися – там видно дим від багаття, - почав Адам, - дуже нерозумно розводити вогонь так близько. З іншого боку, це може бути чудова приманка на стерв'ятника.

- Вони всі внизу?

- Так. І саме зараз відловлюють один одного, намагаючись зменшити кількість конкурентів. Ми знаходимося поза зоною їх території, але як тільки спустимося туди – бойня буде кривавою та пекельною.

- Чому ти так думаєш? – запитала я свого впевненого в кривавому кінець напарника.

- Я зробив би так само...

Почута мною відповідь не дуже мене порадував. Вся ця жорстокість і холодність в Адамі мене більше ніж лякає. Зараз, це не той хлопчик, з яким я проходила випробування і з яким проводила увесь час, розмовляючи про все, і ні про що одночасно. Я знову і знову думаю про це майже весь день, і це жахливе відчуття не дає мені спокою.

- Ти куди? – запитав мене мій напарник, побачивши, як я сповзаю вниз до стовбурів дерев, і поповз за мною.

- Я не хочу дивитися за бійнею, - фиркнула я.

- Не думаю, що вона буде сьогодні, - почав свої домисли хлопець.

- Так, так, так! Я вже зрозуміла, - перебила я його на половині думки, пробираючись в гущавину, - що спостерігачі хочуть побачити як діти будуть вбивати один одного!

- Ти чого? – схопив мене хлопець за руку, - що не так?

- Все не так! – різко відповіла я, вирвавшись з його рук, - звідки така жорстокість? Яким хворим потрібно бути, щоб готувати дітей на вірну смерть?! Я не хочу тут бути! Не хочу нікого образити і сама постраждати не хочу! А ти, - обернувшись до напарника і вдаривши його кулаками в груди, немов караючи, - ти граєш за їх правилами, і тобі це подобається, - зі сльозами на очах випалила я.

- Т-с-с-с..., - простягнув Адам 684, міцно затиснувши мене в обіймах, - заспокойся.

- Не можу, - відповіла я через сльози.

- Ти досі не виключила приставку "не" зі свого лексикону, - посміхнувся він на мою відповідь, - я не граю за їх правилами. Я той хто я є. Мене з дитинства вчили бути солдатом, виконувати накази і захищати таких як ти. І якщо, щоб ти була в безпеці потрібно комусь намилити боки, - жартівливо виголосив Адам, - або запустити пару стріл – я зроблю це.