Розділ 26. Возз'єднання

Сорок чотири години і вісімнадцять хвилин на таймері. В небі потемніло, температура повітря впала до тринадцяти градусів, а я все ще в дорозі, намагаючись якомога більше скоротити відстань між мною і моїм напарником. Все тіло болить, ноги не відчуваються, наче відлиті залізом, але радує те, що до маячка Адама залишилося менше двох кілометрів.

Після зустрічі із закоханою парочкою і їх звільнення, на моєму шляху більше ніхто не зустрічався, лише пролітали декілька птахів сіруватого кольору, схожих на сорок, показалися кілька павуків, купи жуків і тарганів. До цього моменту я двічі зупинялася на перепочинок, щоб перебинтувати натерті, за останній час, ноги від нової пари черевиків і заглушити свій голосно буркітливий живіт, проковтнувши одну з поживних капсул, рясно запиваючи її водою.

Як тільки-но я побачила місце, яке добре обросло мохом, закрите деревами з трьох сторін, і нагадувало окремий спальний сектор, який так і манив у своє ложе, я обезсилено впала на ту землю, піднявши ноги вище, обперши їх об дерево. На сьогодні це стане моєю останньою зупинкою і місцем ночівлі.

Коли, після декількох хвилин перепочинку мої ноги припинили скажено пульсувати і кровоток відновився, я дістала з рюкзака спальний мішок, і спритно загорнувшись, занурилася в міцний сон. Мені навіть не довелося змушувати себе засипати, моє тіло відключилося моментально.

Чудово прокидатися рано вранці добре відіспавшись на свіжому повітрі, коли тебе не буде ранкова сирена або ж десятки розлючених мурах, намагаючись пробити собі дорогу через твоє тіло. Ще не відкривши очі, ти відчуваєш перші теплі промені сонця на твоєму обличчі, що лоскочуть твій ніс і спонукають вдихнути свіжі аромати щойно розпущених неподалік квітів, над якими вже з самого світанку працюють комахи, додаючи цій чарівності особливі нотки. З кожним новим вдихом в тобі прокидається кожна клітинка, і ти починаєш заново відчувати своє тіло, набираєшся сил і енергії, і...

- О, мама! – прокричала я зі всієї сили і немов стріла вилетіла зі свого спального мішка, сильно злякавшись і прокинувшись за секунду, відчувши, що біля мене лежить щось або хтось живий і дихає прямо в шию.

- Ти чого кричиш? – протираючи очі, підвівшись зі спального місця, з докором запитав мій напарник.

- Ти що тут робиш і як сюди потрапив взагалі?! – з криком, переходячи з місця на місце в явному подиві, почала розпитувати я Адама 684, намагаючись заспокоїтися від недавнього переляку, від якого серце мало не вилетіло назовні.

- Не кричи так, - промовив хлопець, приклавши палець до носа, - сусідів розбудиш.

- Яких сусідів? – перепитала я, стишивши голос і присівши нижче шукаючи по сторонам непроханих гостей.

- Як, яких? Ти що забула, ми в лісі не одні?

- Це ти забувся, - розлютилася я і підійшла ближче, схопившись за спальний мішок, різко його смикнув, - вилазь з мого спальника!

- Уночі ти такою жадібною не була, - буркнув хлопець, перекотившись і вивалившись із спального мішка, який я нервово почала збирати в рюкзак, - ти чого така зла?

- Подивилася б я на тебе, якби хтось спати до тебе заліз, навіть не питаючи, - вичитуючи хлопця, почала я виправдовуватися.

- Так ти ж мене сама впустила, - здивовано пробурмотів той, не вірячи своїм вухам.

- Я? – здивовано запитала.

- Ну, а хто тоді? - відповів питанням на питання він.

- Не може бути, - задумливо додала я, намагаючись уявити собі цей момент.

- Чудово, тепер я ще винен у тому, що ти лунатизмом страждаєш, - на повному серйозі відповів Адам.

- Ну, можливо я вчора трохи втомилася, - почала я незграбно виправдовуватися, спішно згадавши кілька моментів свого життя пов'язаних з нічними розмовами, - і не розібрала, сплю я чи спросоння...

- Ха, не вірю своїм вухам, - пролетіло у хлопця, - а я-то думав, чому ти така поступлива була.

Ми подивилися один на одного і в один момент почали реготати.

- Уявляю, що ти подумала, коли відкрила очі, - продовжував Адам після затяжного реготу.

- Ні, ти не уявляєш, - відповіла я йому, усміхаючись, - а що сталося з твоїм спальником? - Запитала його далі.

- Я ж тобі вже розповідав. Не пам'ятаєш? Вчора вночі, коли ти впустила мене у свої обійми.

- Досить жартів, - я штовхнула хлопця демонстративно, - я серйозно.

- Так і я серйозно. Йду я вчора, а тут ти під ногами валяєшся. Я до тебе, а ти мені у відповідь “Ранок вечора мудріший. Лягай спати...”, я тобі відповідаю, що спальний мішок загубив, а ти “Лягай поруч...”. Ось і вся історія. А вранці прокидаюся під сирену і думаю, “Що за поворот подій?. Вчора сама просила лягти поруч, а сьогодні виганяє з тріском.”

- Блазень, - відповіла я, прослухавши історію.

- Спасибі, - відповів Адам, пильно подивившись мені в очі і посміхнувся, - тепер твоя черга розповідати історії. Що сталося з твоїм обличчям? – запитав він далі, доторкнувшись до моєї брови.

- Ну, - почала розповідь я, а потім передумала, - це історія інтимна, і дуже особиста.

- Інтим, це те, що було між нами вночі, а це так собі....

- Що?! – злякано протягнула я.

- Жартую, - відповів хлопець, подивившись на мою реакцію, немов заспокоюючи мене, а потім, посміхаючись, додав, - а втім, яка тепер різниця, ти ж все одно нічого не пам'ятаєш.

Відповівши на жарт ще одним стусаном, і отримавши у відповідь такий же, ми перестали розмовляти і просто дивилися один на одного, посміхаючись. Все і так було зрозуміло без слів. Лише через деякий час Адам промовив кілька слів, які зігріли мені душу і змусили почервоніти.

- Я переживав...

- Я теж, - відповіла я сухо і підвелася, зробивши вигляд, що дуже зайнята, збираючи речі в рюкзак, і таким чином, приховуючи збентеження.