Розділ 22. Жахливі правила гри

Три дні пролетіли зовсім непомітно. Я все ще тримала зуб на свого партнера по випробуваннях, але зараз це було не важливо. Права була моя мама, коли говорила, що час лікує, і що, якщо ти добре дізнаєшся людину, то вся злість поступово випаровується. Бо якщо любиш – все прощаєш.

Не можу сказати, що я по вуха закохана в Адама 684, але і сказати, що у мене до нього немає ніяких почуттів, теж буде не правдою. Це, напевно, можна назвати дружньою любов'ю, але якщо чесно, в цьому я теж не впевнена. За останній місяць він зіграв велику роль у моєму житті. Навіть саме перебування в цьому місці стало не таким жахливим. Цей світ набув цікаві барви і звуки, він став більш легким. Можливо, це і є та стіна й опора, яка підтримує тебе у важкий момент твого життя. Вірний друг, у вірності якого іноді ти сумніваєшся, лише тому, що довіряти ще нікому не навчилася. Всі хто був в моєму житті, так чи інакше, залишали його з різних причин, лише раз відійшовши, не встигнувши повернутись назад.

Батько, потім мати, а за ними Макс – мій єдиний друг, який хоч якось підтримував мене після маминої смерті, та й той загубився в руїнах Нижнього міста, не надіславши ні звісточки.

Зараз мій напарник наближається до цього статусу, і я дуже боюся, що він піде, як і всі інші, розтанувши, немов дим, існуючи лише в минулому і в спогадах. От чого я так боялася, чого я так нервувала, я боялася знову втратити когось у своєму житті, і мені здається, що нову рану я, мабуть, не переживу.

- Сьогодні дуже важливий день для нас, - перебив мої думки Адам 684, сівши за стіл, - я чув, що на цей раз завдання надзвичайно складне.

- І хто ж поділився з тобою такою інформацією? – холодно запитала я, длубаючись у своїй їжі.

- Це не важливо, - відповів хлопець, - головне добре поїсти. Хто знає, коли наступного разу нам перепаде щось пожувати.

Я мигцем подивилась на Адама, помітивши в його очах впевненість у сказаному, але їсти мені не особливо хотілося. Якесь дивне відчуття переповнювало мене з ранку, сковуючи все тіло і стискаючи легені. Може це просте хвилювання перед головним випробуванням, адже саме від нього залежить, чи скоро ми покинемо це місце і звільнимося від гніту цих набридливих стін. Або ж це погане передчуття, що може статися щось непоправне. Не знаю, і це мене лякає ще більше.

- Щось сталося? – запитав хлопець, помітивши мій стан.

- Поки нічого, - відповіла я беземоційно.

- Не хвилюйся, - промовив він, поклавши свою руку на мою, тим самим намагаючись мене заспокоїти, - ми впораємося. Ми ж не просто так витратили такі великі зусилля, щоб в кінці кінців здатися.

- Можливо, - єдине, що я змогла видавити з себе на той момент, встаючи з-за столу.

- І ще одне, - перебив мене хлопець, тримаючи за руку, - якщо раптом щось трапиться, проси смерті.

Я абсолютно нічого не зрозуміла, що він цим хотів сказати, але у відповідь схвально кивнула, про себе зазначивши, що більш дивного за ним не помічала. На сьогодні це був останній раз, коли я бачила Адама 684, бо розробники головного випробування вирішили додати родзинки, заздалегідь розділивши всі вісім пар, які беруть участь у грі.

Ось він, той хвилюючий момент. На моєму зап'ясті загорівся браслет, таким чином, сповіщаючи про початок випробування, і перше що мені потрібно було зробити спуститися в головний сектор нульового рівня. Дивно, я ніколи не чула про нього. Вперше за довгий час перебування в цьому місці я чую щось подібне, так як ніхто ніколи й словом не обмовився про цей сектор. Те чого ми не знаємо, завжди лякає нас, і це був якраз цей випадок.

Звернувшись до вже перевіреного помічника на моїй руці, я пішла за голографічною картою, що транслювалася з мого браслета, що скоро привела мене до центрального ліфта. Увійшовши всередину, я не побачила добре відомої мені панелі, єдине, що там було, невеликий отвір з ультрафіолетовим світлом. Постоявши трохи і розглядаючи все навкруги, я так і не дочекалася, коли двері закриються. Ще через кілька секунд я почала намацувати стіни, чи немає там прихованої кнопки для пуску ліфта, але нічого так і не знайшла. Єдине що далі прийшло мені в голову, просунути свою руку, в єдиний отвір, і це було правильним. Ключем і стартовою кнопкою був мій браслет, після активації якого, двері ліфта зачинилися, і він почав опускатися вниз.

В мить внутрішня стіна ліфта набула синюватого відтінку, на якому, немов на великому екрані в повний зріст, почала проявлятися картинка з зображенням вже відомої мені жінки, яка виступала на формуванні пар.

- Вітаю Вас Єва 564, - почала вона своє звернення, - зараз Ви перебуваєте в ліфті, який Вас спустить на нижні рівні, де буде проходити останнє фінальне випробування. Перед виходом на спеціально сконструйовану арену у Вас буде всього п'ять хвилин на вибір амуніції, продовольства і всього того, що може Вам знадобитися в поході. На виконання завдання відводиться час у три доби, за цей час Ви повинні знайти свого напарника і відправитися на фінішну точку, де на шляху Вас чекають різного роду загрози, і головне ваші суперники. Для підвищення мотивації у Ваші браслети були поміщені міні бомби, які по закінченню заданого терміну вибухнуть....

- О, ні! – промовила я собі під ніс, простягнувши перед собою руку з браслетом, з жахом розглядаючи такий беззбройний на вигляд і смертельний насправді предмет.

- Нагадуванням Вам послужить таймер зворотного відліку, - незважаючи на мої емоції, продовжував інформувати заздалегідь підготовлений запис, - так як браслети мають парні властивості, для їх деактивації на фініші Ви повинні прийти першими і в парному складі. Виграти зможе тільки одна команда. Той, хто прийде на фініш пізніше переможців, буде вважатися переможеним і таймери на їх браслетах автоматично обнуляться, що призведе до вибуху.