Розділ 21. Уперта і зла

Протягом кількох хвилин ми мовчки пройшли вже добре відомий нам шлях. Юнак зайшов у перший тренувальний зал. Я ніби чекаючи від нього якоїсь гидоти, йшла слідом, пильно відстежуючи кожен його рух. Мій напарник, явно побачивши раніше зміни в моїй поведінці, почав задавати питання, від яких я і так намагалася втекти останнім часом.

- Так, що ж не так? – почав хлопець.

- Що саме? – відповіла питанням на питання я.

- Ти уникаєш мене, і щоб ти там не говорила, складається враження, що між нами кішка пробігла, – продовжив він, підійшовши до стелажів із зброєю і взявши дві жердини, повернувся та підкинув одну з них вгору.

- Я б сказала – змія проповзла, - швидко відповіла я, схопивши рукою жердину в повітрі.

- Я так і зрозумів, що ти ревнуєш, - посміхнувся хлопець.

- О, ні, - фиркнула я, ставши в позицію, очевидно нервуючи, - ти про себе великої думки.

- Так? А в чому ж тоді причина? - хлопець зробив перші кроки в мою сторону і атакував першим стинаючи ударом зверху.

- В тобі, - різко відповіла я, блокуючи його удар.

- Ти злишся?

- На кого?

- На мене? – запитав хлопець, і провів чергу ударів і уколів у моєму напрямку.

Мені довелося виконати купу різких рухів, що включають в себе відбиви, блоки і відводи. Хочу зауважити, що з цим я впоралася дуже добре, на що мій суперник помітно відреагував і кивнув головою.

- Ти не відповіла на моє запитання, - знову промовив юнак.

- Хіба, - єхидно відповіла я, і з усією люттю зробила перші кроки до нападу.

Мій опонент спритно відбив всілякі мої удари і без особливого зусилля, зробивши в повітрі обертання вісімкою, вибив мою жердину з рук. Разом зі звуком падаючої жердини на підлогу тренувального залу, в моїх вухах пролунав звук, що сповіщав мою поразку. Але просто так я не стала здаватися. Може з-за самозакоханості, а може просто через те, що не хотіла визнати свою поразку перед Адамом, я стала в стійку, показуючи йому, що бій ще триває.

- Ось як виходить? – промовив хлопець, та прийнявши моє запрошення викинув свою жердину подалі, - а ти вперта.

- Не більше ніж ти, - прогарчала я, різко замахуючись в його бік.

Хлопець легко відхилився від моїх так званих ударів і зробив крок назад, звиваючись, немов заманюючи мене за собою.

- Уперта і зла, - ніби дражнячи, промовив він далі, від чого я розлютилася ще більше і ще з більшим азартом пішла в наступ.

То і справа, розмахуючи руками направо і наліво, я зовсім не наблизилася до свого супротивника і тим більше не завдала йому ніякої удару, хіба що тільки по своєму самолюбству. Адам же, відводив мої спроби завдати удару, немов лущив насіння, а через кілька секунд, спритно вивернув мої руки, затиснувши їх у своєрідний замок і зі всієї сили притягнув до себе. Я від несподіванки навіть не встигла зрозуміти, як потрапила в таку пастку, але якщо говорити чесно, то мені такий хід подій навіть сподобався. Я опинилася в його руках, щільно притиснутою до його сильних грудей, і навіть на мить почула, як б'ється його серце.

Він повільно опустив свою голову до моєї шиї, так, що я відчула його легке дихання, що збігало холодком по моїй шкірі. Ще через кілька секунд повної тиші він тихо прошепотів на моє вухо слова, які мене заспокоїли і ще більше розлютили.

- Не злися. Тобі це не йде. До того ж, у тебе завжди захищатися виходило краще, ніж нападати. Чи для того, щоб ти мене пробачила мені варто поцілувати тебе?

- Відпусти мене, - крикнула я йому у відповідь, на всю вириваючись з його рук.

Хлопець не став мені перешкоджати і, розправивши руки в сторони, випустив мене зі своїх обіймів, спостерігаючи, як я гасаю по залу в роздумах, піти мені чи залишитися. Кілька миттєвостей і я на весь пар вже летіла у напрямку до виходу, не сказавши ні слова більше і не обертаючись. Хоча, вже біля самих дверей, я почула слова Адама, і трохи призупинилась, жадібно прислухаючись до їх змісту.

- Запам'ятай, твої єдині суперники – злість і впертість, а вірні союзники – самоконтроль і розуміння реальності речей.