Розділ 20. Сумбур відчуттів

Я підірвалася та, що було духу, помчала до вбиральні. Там, закрившись в окремій кабінці, почала важко дихати, намагаючись зловити ковток повітря, який наче застряг посеред шляху, не даючи легеням, як слід розкритися. В горлі утворився ком і після незручного метання між стінками, по моїх щоках покотилися прозорі сльози, обпалюючи шкіру сіллю. Я не могла з собою упоратися, не могла зупинитися і взяти себе в руки. Моє тіло, немов розривалося зсередини, а на плечі, наче впала бетонна плита, навмисно притискаючи мене до підлоги.

“Чому така тяжкість давить на мене? Чому так боляче? Що змушує мене відчувати все це, жаліти себе?” – Доносилося, немов стукіт молота в моїй голові, поки я повільно спускалася по стінці, обхопивши руками свої коліна.

- Прив'язаність – доля слабких! Прихильність – доля слабких, – почала я, повторювати під ніс сама собі. - Сама винна! Підпустила його близько, та сама прив'язалася! До чого ж дурна! Ненавиджу! Ненавиджу себе!

Провівши деякий час у вбиральні, я в кінцевому підсумку заспокоїлася, і навіть з часом сама себе карала за таку реакцію. Коли я повернулася за стіл в їдальню, Адама вже не було. Напевно, він втомився чекати мене і подумав, що я більше не повернуся.

Решту часу до вечора, я всіляко уникала свого напарника і, потім, лежачи в ліжку, перед сном, знову і знову обдумувала все, що сталося за цей день. Я заново перебирала всі почуття, всі думки, і ніяк не могла підійти до висновку, так як всі розумні думки тут же перебивали відчуття образи і злості, не так на пустоголову Єву 396, як на самого Адама. Але, цей маніпулятор, не маючи особливих знань, та не чим не відрізняючись від простих дуреп, все ж таки зробила свою справу. Зачепила за живе, не докладаючи великих зусиль. Я не така дурна, щоб грати в її дурні ігри, а тому, в подальшому, не подарую їй задоволення втоптувати мене в землю. Досить грати роль невинної дівчинки, яка не вміє постояти за себе. І це буде першим, що я зроблю наступного разу, коли вона з'явиться на моєму шляху, тільки в той раз я буду розумнішою і готовою розбити її за своїми правилами.

Вранці я встала раненько, щоб впоратися з усім швидше і ненароком не зіткнутися з Адамом 684. Я навмисне, однією з перших зайшла в лекційний зал і сіла на місця, які заповнюються першими, з однією думкою, щоб мій напарник не сів поруч. Всі мої розрахунки виявилися правильними, і вже через кілька хвилин зал був повний.

Одним з останніх в лекційну зайшов Адам. Побачивши мене посеред залу з усіх боків оточену слухачами, він здивувався, та зрозумілими мені жестами, як би запитав: “У чому справа?”. Я ж, виправдовуючись, помахала плечима і розставила руки по сторонах, немов відповівши: “Що поробиш, не буду ж я перелазити через них”.

Час тягнувся, як гума. Я абсолютно не вловила ні теми, ні самого викладеного. В моїй голові була повна каша, і, напевно, вперше за все своє коротке життя я несерйозно і байдуже поставилася до інформації, яку найчастіше втягую як губка, без перебору.

Лекція закінчилася. Я спробувала було швиденько втекти, але таке ідеальне для відсторонення від Адама, розташування, було абсолютно неідеальним для мого відходу, оскільки, перш ніж вилізти, потрібно було пройти через утворену пробку з учнів.

- Ти чого? – запитав мене Адам, підійшовши впритул, - образилася чи що?

- З чого ти взяв? – перепитала його, немов дивуючись.

- Ти мене з вчорашнього обіду уникаєш.

- Знову думаєш, що все навколо тебе крутиться? – відповіла питанням, ніяково посміхнувшись.

- А що, це не так?

- Ні, звичайно, - промовила у відповідь, подивившись йому в очі, при цьому усім своїм єством давши зрозуміти, що немає чого переживати.

Мій напарник пильно подивився на мене ще кілька хвилин, немов обдумуючи щось в голові і продовжив.

- Гаразд, - наче видихнув, - тоді підемо?

- Куди?

- Відточувати твої дитячі удари, - просунувшись вперед до виходу, відповів юнак.

- Добре, - розлютившись на його слова, відповіла я, і пішла за компаньйоном.