Розділ 14. Смертельна пастка

Не минуло й п'яти хвилин, як мене спіткало відчуття спраги. У роті пересохло, в носі пекло, а голова розколювалася на частини від прямих сонячних променів. І це був лише початок. Ще через п'ять хвилин я почала відчувати якусь слабкість в ногах і легке виснаження організму на тлі вже існуючих побоїв. Мій комбінезон повністю змокрів від поту, але знімати його, було, що підписати собі вирок, бо сонце вже почало залишати свій слід на відкритих ділянках шкіри.

- Хоч би кактус який намалювали, - вирвалось у мене перше, після того як ми почали свій довгий шлях.

- Що? – перепитав хлопець, що йшов попереду мене.

- Кактуси – рослини, що містять в собі вологу.

- А? Я, дещо про них чув на заняттях, - продовжив розмову Адам, трохи призупинившись і обернувшись, - це такі колючі?

- Саме так, - відповіла я і впала вниз, з'їжджаючи задньою частиною з гори піску, - мені потрібен перепочинок.

- Ти чого, - зупинився хлопець, - всього-то кілька хвилин минуло.

- І того досить, - відповіла я, переводячи своє дихання і демонстративно, що не притаманно мені, почала махати руками. - Вистачить, – промугикала, знову дивлячись в небо, - здаюся. Відключайте, обігрівачі. Завдання закінчено.

- От, дурна, - посміхнувся хлопець, спостерігаючи за мною, - ти, що правил не читала?

- Яких правил?

- Випробування не закінчується на прохання і не зупиняється на перерву. Існує тільки два виходи: це повне виконання або ж реальна загроза для здоров'я, тобто - уявна смерть.

- Тоді давай ми тебе вб'ємо, - буркнула я перше, що прийшло мені в голову, - ну не по правді звичайно, - через секунду додала я.

- І як ми це зробимо, - посміхаючись, запитав хлопець і тим самим, ніби пішов мені на зустріч, - тут же навколо один пісок. Ні каміння, ні палиці, жодного створіння.

- Ми тебе закопаємо, - блиснула я розумом, розцвітаючи в усмішці.

- О, гра продовжується, і стає дедалі цікавіше. Давно ти хочеш мене здихатися? – запитав Адам, підійшовши на кілька кроків до мене ближче.

- Нещодавно зрозуміла.

- Мило, але не ефективно.

- Чому.

- З однієї простої причини. Я жити хочу. А якщо ти вирішила дискваліфікувати саму себе, то давай, я з радістю подивлюся на це.

- Який же ти поганець, - буркнула я.

- О, а сама, - відповів хлопець, і знову попрямував в точку збору, - піднімайся, ми і так вже багато часу витратили.

- Я тут залишуся, - була відповідь за мною.

- Як хочеш, потім не ображайся.

Адам 684 метр за метром віддалявся від мене, поки я сиділа на піску і просто спостерігала за кожним його кроком. Не тому, що він якось особливо привернув мою увагу, але з тієї причини, що сам рух на цій сонцем випаленій, порожній панорамі, захоплював погляд.

- Ну, ти йдеш? - ще раз крикнув хлопець, повернувшись до мене обличчям. - Я довго чекати не буду.

- Ага, - крикнула я у відповідь, а сама і далі продовжувала сидіти на піску, тільки в цей раз ще нажче опустивши спину, повністю розпластавшись на гарячій розсипчастій масі.

Мої очі повільно закрилися і, для того щоб трохи прикрасити загальний вид, я почала уявляти, що лежу десь на березі моря, якого я теж не бачила, але часто читала про нього. В цей раз невеликий вітерець лоскотав моє обличчя, а сонце лагідно огортало мою шкіру. Свіжість морської води так і манила мене до себе, а шум хвиль, ніби заколихував.

Це міг би бути розділ надзвичайно цікавої книги, гарно вимальованій в моїй фантазії, але весь цей епізод перервало одне єдине слово.

- Єва.

Я відкрила очі і підвелася з піску, але нічого не побачила.

- Єва! - Знову почула я голос Адама 684, що ледве доносився до моїх вух, але в нотах вже можна було розібрати, що щось сталося.

Я встала в повний зріст, але й тепер не побачила нічого, лише порожню заставку млявої пустелі.

- Єва! - Ще голосніше долинуло до мене в третій раз, і саме він змусив мене трохи захвилюватися та зрушити з місця в пошуках мого напарника.

Спочатку я зробила пару кроків вперед, потім, кожний наступний мій крок із збільшенням темпу почав перетворюватися в біг, несучи мене на всіх парах в той бік, звідки лунав його голос.

- Адам! - крикнула я, через кілька секунд, не почувши жодного звуку. - Ти де?!

Через деякий час, по праву сторону від себе я почула його голос.

- Я тут.

Піймавши новий звуковий сигнал і розрахувавши приблизне місце розташування Адама, я швиденько подалася в потрібну мені сторону. Тепер, підійшовши трохи ближче до епіцентру, я побачила хлопця по пояс затягнутого в пісок. Коли ж він побачив моє наближення, на його обличчі вималювалася посмішка подяки. Він повільно підняв руки, обхопивши голову і важко видихнув.

- Я то думав ти вже пішла.

- Як раз збиралася, - відповіла я, ще не повністю зрозумівши, що ж тут сталося.

- Стій, - хлопець замахав руками, коли побачив, що я роблю повільні кроки до нього, - не підходь.